— Я — Моніка Штайєрман, — промовило створіння. Я підвівся.

— Шпет, адвокат.

— Ага, ага, адвокат! — проказала та малесенька істота із здоровенною головою. Голос у неї був моторошний. Здавалося, з цієї почвари промовляє людина. Голос належав жінці. — Чого вам од мене треба?

Охоронець, що тримав на руках істоту, стояв нерухомо. — Моніко...

— Пані Штайєрман, — поправила мене істота і обсмикала на собі сукенку. — Туалет від Діора. Шик, еге? — В голосі її вчувався спокій, гідність, іронія.

— Пані Штайєрман, Дафна не хоче більше до вас повертатись.

— Ви прийшли, щоб мені про це сказати? — промовила істота.

— Я прийшов, щоб вам про це сказати, — відповів я.

Важко було здогадатись, як ця істота сприйняла моє повідомлення.

— Віскі? — спитала вона.

— Вип’ю.

Істота не подала жодного знаку, проте двостулкові двері позад мене відчинились, і четвертий голомозий охоронець приніс шотландське віскі та лід.

— Чистого? — спитала істота.

— З льодом.

Четвертий охоронець налив віскі й застиг збоку. Перші двоє повставали.

— Як вам подобаються мої слуги, адвокате? — спитала істота, і той, що тримав її на руках, підніс їй до рота склянку з віскі.

— Симпатичні. Я прийняв їх за ваших охоронців.

— Симпатичні, але дурні, — відказала істота. — Азіати. Нацистські антропологи не змогли прийти до одностайної думки щодо їхньої раси, і вони залишилися живі. Мій батько купив їх в одному інституті расових досліджень. Тоді така худобина продавалась недорого. Як непотрібні відходи людства. А для мене вони азіати — просто мені до вподоби це слово. Ви бачили в парку гномиків, адвокате?

По обличчю в мене котився піт. У салоні було перетоплено.

— Їх там ціла армія, пані Штайєрман.