Один із слуг розчинив ножа й простяг їй.

— До фотографій Бенно! — наказала вона.

Слуга підніс її до фотографій на стіні, і вона спокійно, немов хірург на операції, заходилася різати доктора Бенно — де він усміхався, де їв, сидів, думав, спав, сяяв від радощів, пив; вона різала його у фраку й у смокінгу, в костюмі, пошитому на замовлення, і в костюмі дня верхової їзди; різала там, де він стріляв з пістолета, де був у костюмі пірата на карнавалі, у плавках, без плавок; різала доктора Бенно в костюмі фехтувальника на олімпійському турнірі, різала його на полюванні, різала в тенісному костюмі, у піжамі. Ми відійшли, щоб не заважати; слуги стояли довкола мене, а той, що тримав те мале створіння на руках, усе ходив круг нас у пекельно натопленому кабінеті, де підлогу вже почали встеляти клапті порізаних фотознімків. Коли вже не залишилося жодного цілого, ми знов посідали на свої місця, так наче нічого й не сталося. А мені знов посадили на коліна господиню. Я сидів, немов батько з дитиною-виродком.

— Тепер мені буде легше, — спокійно промовила вона. — Тепер нехай Дафна падає, мені байдуже. Я вже подбаю про те, щоб вона знов стала тим, ким була колись.

Вона звела на мене очі. Зморшкувате обличчя здавалося таким старезним, мовби його власниця народилася давно-давно — ще як і людей не було.

— Вітайте Колера, — сказала вона. — Старенький частенько мене навідував. Коли він хотів зробити щось по-своєму й мене розбирала злість, я лазила по бібліотеці й закидала його книжками. Але Колер завжди домагався свого. Він ще й тепер керує моїми справами. З в’язниці. І те, що ми взялися не за оптику та електроніку, а за виробництво озброєння для танків, зенітних гармат, мінометів і гаубиць, — це заслуга Колера. Думаєте, на таке здатний Людевіц чи й я сама? Та ви тільки подивіться на мене!

Істота замовкла.

— У мене в голові самі химери, — промовила вона по хвилі, і насмішка та зневага, з якими ця потвора ставилася до себе, знов почулися в її голосі.

— Віднести! — наказала вона.

Слуга взяв її на руки.

— Бувайте, адвокате Шпет! — кинула вона, і в її голосі знов забриніли спокій, гідність, іронія.

Двостулкові двері розчинились, і слуга виніс Мошку Штайєрман з кабінету. Двері зачинились. Я залишився з тими двома, що привели мене сюди. Вони підступили до мого крісла. Один узяв у мене з рук склянку, я хотів був устати, але другий штовхнув мене назад. В обличчя мені хлюпнуло шотландське віскі (лід у ньому вже розтанув). Потім вони підхопили мене з крісла, понесли з кабінету, перетнули залу, вийшли з будинку, спустилися сходами в парк, гномики лишилися позаду, а ті двоє відчинили ворота й викинули мене під колеса «порше». Стареньке подружжя, що прогулювалося тротуаром, вражено подивилося спершу на мене, а тоді вслід тим двом, що вже зникали в парку.