Мокк відсунув тарілку й уклав у вуха слуховий апарат.
— Старий Колер дав вам справді дивне доручення. А тепер ще й оці дурні балачки, нібито він не винен, нібито вбивця — отой баламут Бенно... Тільки через те, що колись він добре стріляв. Хоч у нас тут кожен вважає себе снайпером. Але чому б тоді тому лобуряці ховатися? — промовив начальник поліції і почав їсти шоколадний мус. — Не до вподоби це мені. Колерове доручення, чутка про те, нібито він не винен, зникнення Бенно — все це якось між собою пов’язане.
— Шпет ускочив у пастку, — кинув Мокк і заходився щось малювати вугільним олівцем на скатерці. То був пацюк: вже затиснутий у пастці, він усе ще гриз покладене для приманки сало.
На Цельтвег у моєму кабінеті сидів Лінгард.
— Як ви сюди потрапили? — роздратовано запитав я.
— Не має значення, — кинув Лінгард замість відповіді й показав на стіл. — Звіти.
— Ви теж вважаєте, що Колер не винен? — недовірливо спитав я.
— Ні.
— Мокк каже, що я вскочив у пастку, — мовив я похмуро.
— Це залежатиме від вас, — відповів Лінгард.
Сто п’ятдесят сторінок — списані густо, в телеграфному стилі. Я сподівався знайти в них версії, здогади, невиразну комбінацію припущень, а наштовхнувся на факти. І в кожному випадку називалось конкретне ім’я. Самі звіти можна було оцінювати по-різному, проте ставитися до них я мав обережно.
Наслідки опиту свідків Шенбехлером. Очевидці давали суперечливі свідчення, настільки суперечливі, що доводилося просто дивом дивуватися. Наприклад, кельнерка твердила, нібито Колер вигукнув: «Паскуда!» — тоді як прокурист однієї крамниці, що торгує жіночою білизною, — він тоді сидів за сусіднім столиком («На мене ще бризнула підлива»), — сказав, що Колерові слова для нього пролунали, як «Добридень, друже!». А третій свідок сам бачив, мовляв, як кантональний радник ще потис професорові руку. Один запевняв, що Колер, застреливши Вінтера, зіткнувся з Лінгардом. Поруч — знак запитання і зауваження Лінгарда: «Я там не був». І такі інші суперечливі висловлювання — понад п’ятдесят сторінок. Виходить, жодного об’єктивного свідка. Кожен схильний несвідомо додавати до побаченого щось від себе. Подія, що стається в нього на очах, відбувається одночасно поза ним і в ньому самому. Свідок сприймає цю подію по-своєму, вкарбовує її собі в пам’ять, а пам’ять її перекарбовує. Пам’ять у різних людей відбиває ту саму подію по-різному. Зросла й кількість суперечливих тверджень, оскільки Шенбехлер, на противагу поліції, опитав