— Часом я стаю під жіночкою, і ніхто не бачить мене, — засміялась істота. — Навіть коли я ворушусь. Cheerio![40]

Той, що тримав істоту, знов підніс їй до губів склянку. Вона випила.

— За ваше здоров’я, пані Штайєрман, — мовив я і також випив.

— Сідайте, адвокате Шпет, — наказала істота.

Я сів у шкіряне крісло. Слуга з істотою на руках так само нерухомо застиг переді мною.

— Дафна більш не хоче до мене повертатись, — проказала вона. — Я знала, що колись так буде. — В її великих очах на маленькому зморшкуватому обличчі з могутнім, майже не вкритим волоссям черепом виступили сльози.

Не встиг я щось сказати, як слуга посадив істоту на мої коліна, тицьнув мені у вільну руку її склянку, а сам ступив до вікна й гупнув разом із рештою трьома навколішки; всі четверо вмить повклякали лобами в підлогу, виставивши вгору свої величезні зади. Істота вчепилася в мене. З двома склянками в руках я почував себе досить безпорадно.

— Знов моляться. П’ять разів на день. А мене садовлять тоді здебільшого десь на шафу, — сказала пані Штайєрман. Потім владно: — Пити!

Я підніс їй до губів склянку.

— А як вам Гайнц-Олімпієць — правда, чудо? — несподівано запитала вона й аж тоді допила, не переводячи дух, своє віскі.

— О, звичайно! — відповів я і поставив порожню склянку на килим поруч із кріслом. При цьому істота мало не впала з моїх колін.

— Дурниці! — кинула вона своїм глибоким, сповненим зневаги до самої себе голосом. — Бенно — це вульгарний паскуда, що геть пустився берега. А я в нього закохалася. Я завжди закохувалась у вульгарних чоловіків, бо в таких чоловіків закохувалась Дафна.

У мене було таке відчуття, наче я тримаю на руках невеличкий кістяк.

— Я дала Дафні своє ім’я, щоб вона жила життям, яким хотіла б жити я сама. І вона ним жила, — проказала істота. — Я б теж спала з першим-ліпшим. Ви з нею спали? — раптом різко запитала вона.

— Ні, пані Штайєрман.

— Годі там молитись! — звеліла вона.

Слуги попідводились. Той, що приніс господиню, знов узяв її на руки: Мимоволі я також устав, усе ще тримаючи в руці склянку з віскі. Доручення я виконав і хотів був уже піти.

— Посидьте ще, адвокате! — наказала істота.

Я послухався. Сидячи в слуги на руках, вона дивилася згори на мене. В очах її з’явилося щось загрозливе. Ув’язнена в своєму невеличкому скоцюрбленому тілі, вона могла виявляти себе тільки очима та голосом.

— Ножа! — кинула істота.