— Іноземний робітник, — сказав я і взяв квитанцію па штраф, яку поліцейський підклав під двірник на лобовому склі. Ставити машину перед виїздом з воріт правила забороняють.

Звіт про звіти. Офіційна заява з’явилася в нашій всесвітньовідомій місцевій газеті через три дні після мого візиту на Вагнерівський узвіз; підписав її такий собі національний радник Ешісбургер, адвокат «Допоміжних підприємств Трег АГ». В ній писалося, що особа, яку було випущено на волю десять років тому з інтернату на Лазуровому Березі і яка своїми скандалами не давала спокою нашому місту, насправді не Моніка Штайєрман — за таку вона видавала себе з великодушної згоди тяжко покаліченої спадкоємиці «Допоміжних підприємств Трег АГ», — а Дафна Мюллер, 09.09.30 р. народження, нешлюбна дочка Ернестіни Мюллер, учительки із Швангнау, кантон Берн (померла 02.12.42 р.), та Адольфа Вінтера, екстраординарного професора місцевого університету, вбитого 25.03.55 р. Ця брудна газетна замітка, що відповідала вдачі національного радника, викликала скандал, на який Ешісбургер і сподівався. Преса, що доти поводилася досить тактовно, стала безцеремонною і з усіма подробицями змальовувала навіть бійку у «Брайтінгергофі». Педролі заявив, що Бенно заборгував йому за проживання в готелі та харчування за цілих три місяці; він, Педролі, мовляв, гадав, що Моніка Штайєрман зрештою за все заплатить, а тепер ця Штайєрман, виявляється, вже зовсім не Штайєрман. Однак і Дафна, й Бенно безслідно зникли, і вся та зграя накинулася на мене; Ешісбургер натякнув, що я побував у справжньої Моніки Штайєрман; Ільзе Фройде захищалася, мов тигриця, проте кілька репортерів усе ж таки пробилися до мене, я викручувався як міг, відсилав їх до Лінгарда, з дурної голови ляпнув прізвище Куксгафена, якого Педролі замовчав, зграя помчала до Реймса, та було пізно: під час випробувань новенький Куксгафенів «мазераті» вибухнув і разом із ним принц розлетівся на свої складові частини. Репортери повернулись до міста, взяли в облогу «Спочинок», на Вагнерівський узвіз потяглися каравани машин, але до парку (про віллу вже й не кажу) нікого не пускали. Один відчайдух, озброївшись усілякими технічними засобами, переліз уночі через мур, а вранці він, і сам не зрозумівши, що з ним сталось, опинився геть роздягнений і без камер у рідкій багнюці перед ворітьми парку, бо одночасно з тією офіційною заявою до міста прийшла осінь, ураганний вітер позривав з дерев багряну й жовту барви, під ногами на тротуарах лежали замети падолисту й гілля, потім пустився дощ, згодом він перейшов у сніг, тоді знов дощ, усі вулиці вкрило брудне місиво, в якому тепер і стояв, тремтячи від холоду, репортер. Однак цей скандал розворушив не тільки пресу — він примусив працювати й уяву. Містом гуляли найбезглуздіші чутки, до яких я дуже довго не прислухався. Надто я був заклопотаний своїми справами. Мої клієнти розбігалися, поїздка до Каракаса не вигоріла, з вигідним розлученням теж нічого не вийшло, у податковому управлінні мені не виявили довіри. Багатонадійний початок раптом виявився безнадійним, завдаток від Колера розтанув, я здавався собі спортсменом, що в марафонському забігу стартував як на стометрівці, і тепер попереду мене чекала безконечна дистанція до вигідної адвокатської практики. Ільзе Фройде вже шукала собі нову роботу. Я вирішив поговорити з нею.