— Докторе Бенно, — озвався я, — де ви були? Преса повсюди шукає вас.

— Байдуже, де я був, — промовив, важко дихаючи, він. — Шпет, доведіть справу до суду. Я прошу вас!

— Яку справу, докторе Бенно?

— Ту, яку ви проти мене порушили; — хрипко сказав він.

Я похитав головою і заявив:

— Ніхто не порушував проти вас ніякої справи, докторе Бенно.

— Брешете! — закричав він. — Ви брешете! Ви нацькували на мене Лінгарда, Фантера, Шенбехлера, Фойхтлінга. Ще й підбурили проти мене пресу. Ви знаєте, що я мав причину вбити Вінтера.

— Це зробив Колер, — відповів я.

— Ви ж у це й самі не вірите! — Він тремтів усім тілом.

— У цьому ніхто не має сумніву, — спробував я вгамувати його.

Бенно втупився в мене, витер брудною хустиною чоло.

— Ви влаштуєте мені процес, — тихо промовив він. — Мені кінець. Я знаю, мені кінець.

— Ну що ви, докторе Бенно!

Похитуючись, він рушив до дверей, повільно відчинив їх і, не озираючись, пішов.

Алібі. Мене знов перебили. У двері постукала доля. Цього разу в образі Лаккі. Він привів з собою якогось типа, що назвав себе Маркізом. Узявшись описувати ці фатальні події, в які я сам і вплутався, і в такий спосіб виступивши з них, я маю ще мужність визнати: у злочинному світі я й сам став злочинцем. Я певен, пане прокурор, ви згодитеся з констатацією цього факту. Хочу висловити, правда, одне застереження: до цього злочинного світу я зараховую і вас самого вкупі з суспільством, яке ви представляєте із службового обов’язку, а не тільки Лаккі, Маркіза й себе. Щодо отого людиноподібного типа, то його занесло сюди з Невшателя. Разом з відкритим «ягуаром». На фізії — усмішка, так ніби він прибув із самого Кокса, манери — немовби продає дороге мило. Було це в неділю, близько десятої вечора (пишу я в кінці липня 1958 року — кволі потуги дати лад своїм паперам). Надворі саме пройшла гроза, страшенно блискало й гуркало, дощ іще шумів, однак полегкості він не приніс, повітря стояло важке й задушливе. Ліді мною гриміли псалми «Здайся, світе, в руки божі, радо западися» та «Хай дух святий вогонь і грім на грішні голови пошле». Лаккі якось збентежено посмикував вусики й здавався мені трохи знервованим; його апостольські очі теж заклопотано поблискували, чого доти я за ним ніколи не помічав. Мабуть, Лаккі міркував. На обох — плащі, які були, однак, майже сухі.

— Нам потрібне алібі, — несміливо почав Лаккі. — Маркізові й мені. На останні дві години.

Маркіз єлейно всміхнувся.