— А дві години тому? — спитав я.

— На той час алібі в нас залізне, — запевнив Лаккі й очікувально звів на мене очі. — Ми були з Гізеллою і Мадлен у «Монако».

Маркіз на підтвердження кивнув головою.

Я запитав, чи бачив хто, як вони йшли до мене. Лаккі, як завжди, був оптиміст.

— Нас ніхто не впізнав, — запевнив він. — Щодо цього парасольки — штуки вигідні.

Я замислився.

— А де ж вони, ваші парасольки? — спитав потім, підвівся з-за столу й замкнув свої записи.

— Внизу. Ми поставили їх за двері до підвалу.

— Вони ваші?

— Ми їх знайшли.

— Де?

— Теж у «Монако».

— Виходить, дві години тому ви їх поцупили?

— Лив дощ...

Лаккі з тривогою відчув, що від його відповідей я не в захваті. Він з надією дістав з-під плаща пляшку коньяку «Наполеон». Маркіз теж поставив на стіл, ніби фокусник, таку саму пляшку.

— Непогано, — кивнув я головою. — По-людському. Після цього обидва поклали на стіл по тисячофранковій банкноті.

— Ми ділові марнотрати, — заявив Лаккі.

Я похитав головою.

— Лаккі, любий мій, — скрушно зітхнув я, — я принципово не хочу сісти за фальшиве свідчення.

— Зрозумів, — сказав Лаккі.