— А що курить пан Маркіз?

— Я курю рідко, — знічено прошепелявив той.

— І не носиш із собою сигарет?

Маркіз похитав головою.

Я знову сів за стіл. Треба було діяти.

— А зараз з півгодинки покуримо, — розпорядився я. — Як можна швидше і як можна більше. Я — «Кемел», Лаккі — довгі «Супер Кінг», а Маркіз, з божою поміччю, — «Данхілл». Сигарети скурювати не до кінця — щоб іще можна було прочитати марку, потім роздушувати й скидати в одну попільничку. А насамкінець кожен візьме з собою почату коробку.

Ми смалили не на життя, а на смерть. Згодом додумалися прикурювати відразу по чотири сигарети, а далі вони горіли вже самі. Надворі знов почалася гроза, а внизу під нами надривно лунали псалми: «Души нас, господи, души, наш дім, добро — усе круши. Самі ж тебе ми вбили, святий наш дух зганьбили».

— Правду кажучи, я взагалі не курю, — простогнав Маркіз. Йому було так погано, що він уже майже став схожим на людину.

Через півгодини в попільничці лежала купа недокурків. У кімнаті не було чим дихати — вікно ми зачинили. Потім ми вийшли з кабінету й поверхом нижче попали просто в руки поліції. Вона прийшла, однак, не до нас, а до «Святих з Уетлі». Сусіди, що ладні були потрапити до пекла без псалмів, поскаржилися. Отож пузатий Штубер з поліції моральності торгав двері, а два його помічники, патрульні поліцейські, підозріливо подивилися в наш бік — нас усіх трьох у місті добре знали.

— Слухай, Штубер, — сказав я, — ви ж поліція моральності. Яке вам діло до святих?

— Ви краще дивіться за своїми святими! — пробурмотів Штубер і пропустив нас.

— Повійницький адвокат! — гукнув мені вслід один із поліцейських.

— Краще нам одразу піти до поліційної управи! — простогнав Лаккі. Після зустрічі з поліцією він занепав духом.

А Маркіз від страху, здавалось, заходився проказувати молитву. Я вже бачив, що вплутався в якусь темну справу.

— Пусте! — підбадьорив я обох. — Кращої зустрічі, ніж із поліцією, нам би й не приснилось!

— А парасольки?..

— Заберу їх потім.

На свіжому повітрі нам відлягло від серця. Дощ перестав. На вулицях було багато людей, і на Нідердорфштрасе ми зайшли до «Монако». Гізелла сиділа ще тут, Мадлен уже не було (тепер я пригадав її ім’я). Зате були Корінна й Полетта, дві новенькі на службі в Лаккі — він їх недавно привіз із Женеви. Всі троє дівчат були вишукано вбрані (відповідно до цін) і вже обслужили кількох клієнтів.

— О, а чого це Маркіз такий зелений? — вигукнула Гізелла й помахала нам рукою. — Що ви йому зробили?

— Ми дві години грали в покер, — пояснив я, — і Маркізові довелося курити разом з нами. Це йому за те, що він хотів відбити тебе в Лаккі.