— Коли мій колега, якого ми сьогодні ховаємо, був убитий здичавілим комуністом, я все ще був патрульним, — сказав він дуже серйозно. — У цьому випадку вважаю доцільнішим віддати останню шану колезі в моїй уніформі.

Рат кивнув. Раптом його теж охопив похоронний настрій.

— Тоді ходімо, — сказав він, борючись з незручною тишею, що загрожувала наступити.

Цього разу він припаркував «Б’юїк» в атріумі. Дощ голосно стукав у величезний скляний дах.

— Сподіваюся, це скоро припиниться, — сказав Торнов, показуючи вгору.

Чоловіки сіли в машину.

— Яка чудова жахлива погода, — сказав Рат, коли вони повернули на Александерштрасе, і йому довелося ввімкнути склоочисники. — Я можу вас потім відвезти назад. — Цвинтар знаходився доволі далеко, у Панкові.

— Дякую, — сказав Торнов. — Але в цьому не буде необхідності. Я думаю, що потім я хотів би провести трохи більше часу зі своїми колишніми колегами. Якщо ви не проти...

— Звичайно. Якщо колега Ґреф погодиться жити з тим фактом, що він зможе написати звіт про вашу вчорашню місію сам. Ви мені сьогодні не потрібні.

— Я вже переговорив з Ґрефом.

— Ну тоді все добре. Щось дізналися вчора?

— Як подивитися. Роботи було багато, а результати виявилися мізерні. Ймовірно, Ґольдштайн припаркував там машину та поїхав далі електричкою чи трамваєм. Тож він міг заховатися у будь-якій частині міста.

— І ніхто нічого не бачив? Сусіди, працівники вантажного депо?

— Один робітник щось бачив. Каже, що був здивований тим, що водій швидкої був не в білому одязі. Але не має жодного уявлення, куди Ґольдштайн поїхав і як — міською електричкою, трамваєм чи пішов звідти пішки.

— Я так розумію, що у нього вистачило нахабності взяти таксі.

— Колега Ґреф хотів перевірити це сьогодні. Він відправився до гільдії таксистів.

— Цього справді замало. Навіть якби він знайшов таксиста, який віз Ґольдштайна, він навряд чи доставив його до дверей готелю.

— Ви гадаєте, що він усе ще переховується в готелі?

— У будь-якому випадку в Берліні існує достатньо місць для охочих сховатися.

Торнов знизав плечима.