Шарлі не знала, що й думати про цю дівчину. З одного боку, вона довіряла їй, а з другого — бачила глибоку недовіру, яку Алекс все ще відчувала до неї, набагато більшу, ніж Вікі, яка, здавалося, вважала Шарлі своєю старшою подругою, наділеною материнськими якостями.

Учора, перед тим як лягти спати, Шарлі знешкодила свій «Баярд», дістала звідти магазин і патрони, які ще залишалися в стволі, і поклала зброю собі під подушку — настільки далеко зайшли її запобіжні заходи. Перебільшені запобіжні заходи, як показав наступний ранок. Патрони ніхто не чіпав, дівчата навіть приготували сніданок, коли Шарлі прокинулася.

— Превелике спасибі, — сказала Вікі, сором’язливо посміхаючись. — За все.

Спершу Алекс нічого не сказала, а просто налила їй кави, досить міцної, яка сподобалася б Гереону, але яку Шарлі насилу могла пити. Вона не показала цього й похвалила чорне, як смола, вариво. І тоді Алекс нарешті заговорила.

— Ми недовго будемо вашим тягарем, — сказала вона, — ми підшукаємо собі щось нове.

— Ви для мене не тягар. Ви можете пожити тут ще якийсь час.

Алекс кивнула, але вона, схоже, не дуже хотіла приймати пропозицію Шарлі. Чи це були залишки її недовіри, чи просто бажання незалежності — Шарлі не знала.

Вона сиділа й гадала. Або дівчата ще будуть в її квартирі цього вечора, або їх вже не буде. Вона просто сподівалася, що їм не спадуть на думку якісь дурні ідеї. З цієї точки зору, мабуть, було добре, що вона стежила за Кушке. На той випадок, якщо Алекс та Вікі щось задумали.

Нарешті щось сталося в будинку навпроти. Вхідні двері відчинилися, і з них вийшов Йохен Кушке. Одягнений трохи краще, ніж учора, і навіть чисто поголений. Він також оновив свою пов’язку, замінив її на кілька невеликих пластирів, набагато тонших, ніж учора. Рана, здавалося, добре гоїлася. До свого світло-сірого костюма Кушке вдягнув капелюх з широкими крисами та взяв парасольку.

Шарлі смикнулася, згорнула газету, мало не перекинула чашку, в якій ще хлюпала жалюгідна калюжа холодного чаю, і підвелася. Знову вона просто поклала гроші на стіл, а потім витягла парасолю з підставки біля входу і вийшла з кафе.

— Вам варто оформити абонемент, — гукнула їй услід офіціантка. — Якщо ви щодня так поспішаєте.

Шарлі ніяк не відреагувала, тому що Кушке теж поспішав. Чоловік йшов у напрямку Вінтерфельдплац, використовуючи парасольку як палицю. Вона непомітно йшла за ним, залишалася на іншому боці вулиці, розглядала вітрини найближчої крамниці, щойно він зупинявся, але завжди не зводила з нього очей. Вона поступово ставала справжнім експертом зі спостереження. Можливо, їй все-таки варто приєднатися до секретної служби.