— Гарні вихідні? — мовив він. — Тоді за роботу.

— Чого ви хочете? — запитав Рат.

— Ну, магазини, що продають «Кемел», — сказав Торнов, вказуючи на Ґрефа. — Колега вже почав їх перевіряти.

— Колега може зробити це сам, — заявив Рат, — а ви підете зі мною!

— Куди?

— Йдіть!

Голос Рата звучав так агресивно, що Ґреф аж смикнувся за своїм столом. Навіть Фосс виглядала наляканою, що для неї було рідкістю. Здавалося, обидва були вражені наслідками, які отримує колега за запізнення на десять хвилин.

Рат витягнув Торнова, який крокував за ним не досить швидко, за двері.

— Що сталося? — запитав той.

— Не тут, — прогарчав Рат. Кілька колег йшли по коридору.

— До речі, ми перейшли на ти, пам’ятаєш?

— Стули пельку.

Рат затягнув Торнова в туалет і зачинив двері.

Вони були там самі.

Він схопив Торнова за комір і кинув його на кахляну підлогу.

— Де вона???

Торнов намагався відновити своє дихання.

— Хвилинку, — сказав він, — хіба ми не повинні вирішити це питання як цивілізовані люди?

— Що цивілізованого у викраденні жінки?

— Ти зараз же мене відпустиш, інакше більше ніколи її не побачиш. — Торнов сказав це спокійно, але так різко, що Рата наскрізь пробрало холодом. Раптом він зрозумів, хто кого тут тримає. І хто був повним ідіотом. Він відпустив Торнова.