Майже через дві години він знову припаркувався на Шпенерштрасе. Вже сутеніло, коли він вдруге цієї неділі подзвонив у двері Ірмгард Бреттшнайдер. Перед тим він знову зазирнув до квартири Шарлі, але за цей час там нічого не змінилося.

Сусідка, яка часто дивилася на нього підозріло, але ніколи не перекинулася з ним жодним словом, тепер дивилася на нього як на привида.

— Що вам потрібно? — запитала вона.

— Добрий вечір, пані Бреттшнайдер, — сказав він. — Не могли б ви зробити мені одну послугу?

Вона дивилася так, наче він просив у неї чашку борошна або два яйця, і Рат зрозумів, що настав час показати його поліцейське посвідчення. Він дістав документ із піджака й підніс їй його під ніс.

— Рат, кримінальна поліція, — сказав він. — Йдеться про фройляйн Ріттер. Кажуть, сьогодні вдень вона покинула свою квартиру в супроводі кількох чоловіків. Ви можете щось про це розповісти?

— Вона... Чи вона... — Ірмгард Бреттшнайдер, здавалося, не могла знайти потрібних їй слів. — Мова про продаж кохання? — нарешті запитала вона, і Рат не знав, чи голосно засміятися, чи вилити свій гнів на цю немолоду жінку з бурхливою уявою.

— Я вас прошу! Фройляйн Ріттер — судова службовиця, хіба ви цього не знали? — Він волів би як слід пригвинтити цю стару каргу, але не хотів її засмучувати.

Пані Бреттшнайдер розгублено кивнула.

— Звичайно, звичайно. Я просто подумала... Поліція в будинку... Тому...

— Фройляйн Ріттер могла стати жертвою викрадення, — сказав Рат.

— Як? — Пані Бреттшнайдер виглядала враженою. — Ті добрі чоловіки її викрали? Мабуть, ви помилилися.

— Ви їх бачили?

— Крізь вічко, — вибачливо сказала вона. — Два гарно одягнених чоловіка. Один був старший, один — молодший.

— Ви б впізнали цих чоловіків, якби я показав вам їхні фотографії?

Пані Бреттшнайдер знизала плечима.

— Думаю, так, — вона дивилась на нього в очікуванні. — Чи потрібно мені зараз їхати в штаб?

— Поки що в цьому немає потреби, — сказав Рат. — Дозвольте мені зайти всередину.

Вона подивилася на нього, тоді швидко кинула погляд на сходи, після чого кивнула й відступила вбік. Щойно Рат уві­йшов до квартири, вона зачинила за ним двері. Вона провела його в охайно прибрану вітальню. Чайний столик з двома стільцями стояв прямо біля вікна, що виходило на Шпенер­штрасе. Унизу Рат міг побачити свій «Б’юїк», припаркований на узбіччі дороги. Він сів і дістав фотографію, яку взяв у «замку». З особової справи Торнова, яку відділ кадрів передав раніше до його кабінету.

— Це ж поліцейський, — сказала пані Бреттшнайдер, коли побачила фотографію, де Себастьян Торнов під ківером демонструє свою посмішку. — Я думала, що мова йде про викрадення.