— Але цей чоловік був тут? — запитав Рат.

Пані Бреттшнайдер кивнула.

— Але в цивільному, а не в уніформі.

— Звичайно. Таємна операція, розумієте?

Він змовницьки посміхнувся їй, і вона кивнула.

— А ви... Це тому ви час від часу відвідуєте квартиру фройляйн Ріттер? — запитала вона. — Ви теж поліцейський під прикриттям?

— Так, але нехай це буде між нами, гаразд?

Вона кивнула.

— А чому її викрали?

— Я не можу про це говорити, — Рат понизив голос. — Державна таємниця, розумієте?

Ірмгард Бреттшнайдер з розумінням кивнула.

— Я нічого не кажу, пане інспекторе! — Вона наче розквітла. Ірмгард Бреттшнайдер могла б стати гарною секретною агенткою. — У мене записано номерний знак, — прошепотіла вона, ніби її квартиру прослухували, і Рат звів брови. Вона вибачливо знизала плечима. — Я завжди записую усіх, хто паркується перед будинком, раптом що. Це був чорний седан. На жаль, я не можу сказати вам його марку, я не дуже розбираюся у марках автомобілів. Але я маю його номер. Це вам допоможе?

Рат кивнув, думаючи про те, скільки разів пані Бреттшнайдер спостерігала за ним на сходах чи навіть на вулиці, а він навіть не підозрював про це.

— Так, — нарешті сказав він, — нам би це дуже допомогло.

Коли він нарешті знову припаркувався на Луїзенуфер, цього разу прямо перед будинком, а не на Ріттерштрасе, була вже ніч. Він провів у «замку» більше двох годин. Він намагався зробити все можливе, щоб потрапити до відділу реєстрації автомобілів, але в неділю він був замкнений і забарикадований, як і більшість відділів в поліцейському штабі. Він не наважився піти офіційним шляхом, залучити інспекторів чи звернутися до прокурора. Що він мав їм казати?

У коридорі висів дим, коли він зайшов до своєї квартири. На одну мить він дозволив собі посподіватися, що Шарлі прийшла до нього і чекала кілька годин, поки він тинявся в штабі та в її квартирі. Лише коли він уже стояв у дверях кухні, то зрозумів, чого його роздратував цей дим: від нього зовсім не пахло «Юно», він навіть не був від сигарети.

Він був від сигари.

Тож він був менш здивований, ніж мав би бути, коли зайшов на кухню і побачив Йоганна Марлоу, який тримав у зубах одну зі своїх сигар, і чухав голову Кірі, яка, здавалося, не поворухнулася відтоді, як Рат вийшов з квартири. Ліанг сидів на іншому стільці, ще двоє чоловіків у легких літніх пальтах стояли біля серванта. Марлоу підвів очі.

— Коли ми подзвонили, тут нікого не було, — сказав він. — Тому ми дозволили собі увійти.

— Тоді мені не потрібно казати: почувайтеся як вдома. Ви вже й так це робите.