111

Комісаріат реєстрації автомобільного транспорту починав роботу о 8:30. Рат сидів на дерев’яній лавці в коридорі з 8:15, чекаючи, поки службовці нарешті відчинять двері. Нічого не відбувалося. Незадовго до половини в коридорі нарешті з’явився чоловік десь п’ятдесяти років, проте йшов він дуже повільно, як здалося Рату. Він насупився на людей, що чекали перед його кабінетом, і витяг з кишені в’язку ключів. Рат встав.

— Доброго ранку, — сказав він, заслуживши лише косий погляд, сповнений несхвалення. Ані відповіді, ані навіть ввічливого привітання.

Коли чоловік відімкнув двері, Рат хотів зайти за ним, але його не пропустили.

— Якщо ви почекаєте ще трохи, — сказав працівник відділу, — ми відчинимося за кілька хвилин.

І поки у коридорі з’являлися інші працівники комісаріату і двері кабінетів почали відчинятися, Рату довелося сидіти і чекати.

Нарешті, з точністю до секунди, службовець просунув голову в двері:

— Доброго ранку.

«Ввічливість тільки після початку робочого дня?» — подумав Рат і показав чоловікові своє посвідчення.

— Відділ «А», — сказав він, — мені потрібна інформація. Ім’я власника цієї машини, — він передав поліцейському записку, написану від руки.

Службовець одягнув окуляри для читання й поглянув.

— У вас є запит на доступ до адміністративних даних?

— Ні, але я поспішаю. Безпосередня небезпека.

Цей аргумент зазвичай спрацьовував, але чоловік лише задумливо похитав головою.

— Це терміново, — сказав Рат, — якщо можете, зробіть мені таку послугу.

Службовець кивнув.

— Ну, — сказав він, — я можу один раз закрити на це очі.

Рат залишився біля столу і чекав, але службовець не зробив жодного руху для того, щоб щось знайти.

— Щось іще? — запитав він натомість. — Вам ще щось потрібно?