Він витягнув собаку з машини і, щойно взяв в руку повідець, відчув, як за шкіряну петлю смикнули: Кірі десь вловила запах і тягнула його в той бік. Собака була схвильована, тримала свій ніс над землею, зосереджено нюхаючи повітря, а тоді потягнула Рата до сучасного цегляного порталу, входу до станції метро.

— Тільки спробуй відвести мене до ще однієї мертвої тварини! — сказав Рат суворим тоном шкільного вчителя.

Кірі не звернула на це уваги, ледь не стягнувши свого гос­подаря вниз сходами прямо на платформу; Рат мусив бути обережним, щоб не впасти зі сходів.

І тут він побачив її. Вона лежала, згорнувшись клубочком, на лавці. Шарлі у своїй літній квітчастій сукні.

Інші пасажири, що стояли довкола, майже її не помічали, за винятком поодиноких поглядів, в яких можна було побачити радше презирство, аніж жаль; такі погляди зазвичай кидають на безхатьків.

Безперечно, це була вона. Кірі, мабуть, вловила їх запах на вулиці.

Тож вона все ж таки зуміла добратися до станції метро. А потім заснула, чекаючи наступного поїзда. А берлінці, які звикли відпускати кожного своїм шляхом і нікуди не втручатися, залишили її спати далі. Її не зміг розбудити навіть шум сусіднього будівельного майданчика. Але замість цього розбудив вологий язик Кірі.

Шарлі розплющила очі, спочатку трохи, а потім її зіниці розширилися від шоку, коли вона побачила усміхнену морду чорної собаки.

Вона сіла й упізнала спочатку Кірі, а потім і Рата, який стояв поруч з собакою. Вона блаженно посміхалася й обіймала його за ноги, погрожуючи знову заснути.

— У мене є квиток, — пробурмотіла вона.

— Не треба, ми поїдемо машиною, — він не знав, чи сміятися йому, чи плакати. — Тобі треба пройти лише кілька мет­рів.

Це виявилося складніше, ніж він собі уявляв. Рат підтримував її, і Шарлі також докладала усіх своїх зусиль, але її кровообіг був настільки вповільненим, що вона знову й знову була змушена зупинятися. Особливо на сходах.

— Давай, — сказав Рат, — машина стоїть нагорі, ти зробиш це за мить. Адже ти змогла дійти сюди з лісу!

— Тоді було простіше, — зауважила вона, — це було перед тим, як я заснула. Сон втомлює.

Рат лише на мить замислився, чи варто йому купити їй міцну каву в кафе на іншому боці вулиці, але потім вирішив інакше: посадити її у машину якомога швидше. Коли він нарешті посадив її на сидіння, минуло лише кілька секунд, перш ніж вона знову заснула. Ще до того, як він запустив двигун.

На Шпенерштрасе йому довелося перенести її через поріг, як наречену, інакше він мав би залишити її спати в машині. Шарлі лежала в його руках така легка та м’яка, мов пір’їнка, коли він ніс її нагору сходами. Найважче було повернути ключ у вхідних дверях, але він впорався і з цим. Поштовхом ноги він знову зачинив двері і заніс Шарлі в спальню, поклав її на ліжко та роздягнув, щоб їй було спати якомога зручніше. Щойно він її накрив, як у двері подзвонили. Він подивився на годинник. Майже одинадцята година, хто б це міг бути?