— В тому, що ти працюєш із гангстерами, немає нічого нового, — сказав Торнов. — Але в цьому замішаний ще й Геннат! Це ж Будду я щойно бачив унизу, чи не так? — Торнов указав пивною пляшкою на Лойтенерштрасе.

Рат похитав головою.

— Я досі не можу повірити, що ти можеш так просто зарізати людину.

— Це було непросто, у тебе склалося неправильне враження. Але цього не можна було уникнути, — він подивився на Рата. — Повір, я не завжди був таким холоднокровним. Навчився цього з часом. З’являється маленька крижана броня навколо серця, яка допомагає, знаєш, така броня, як після крижаного дощу, — він замовк і подивився вдалечінь, на західний обрій, де ще можна було побачити останні промені денного світла, перш ніж небом повністю заволодіє ніч. — День крижаного дощу, — продовжив він, — це був день, коли ми знайшли Луїзу на тих луках. Там у траві лежала лише її фізична оболонка, а та людина, якою вона була вранці того ж дня, назавжди зникла. Того дня моє серце завмерло.

— І ти вважаєш, що це дає тобі право чинити так само, як ті люди, які погубили твою сестру?

— Я не такий, як ті виродки! — Торнов глянув на нього так сердито, що Рат здригнувся. — І ніколи не буду таким!

— Ти став таким же жорстким, як і вони, — сказав Рат. — Невже ти цього хотів?

— Справа не в тому, чого я хотів, — Торнов зробив останній ковток пива. — Ми не обираємо, чи йти нам жорстким шляхом, чи ні.

Коли пляшка з пивом спорожніла, Торнов запхав її у маленький шкіряний рюкзак, де брязнула ще одна пляшка. Та, від якої відмовився Рат. Рат встав:

— Тоді ходімо вниз. Мені ж не треба надівати на тебе наручники, чи як?

Торнов мовчки похитав головою і також підвівся, тоді перекинув рюкзак через плече й намагався застібнути клямку.

— Ти був зі мною дуже відвертим, — сказав Рат. — Чому ти не розповів мені все це кілька днів тому? Ти б позбавив нас усіх багатьох проблем.

Торнов усміхнувся:

— Тоді я ще не знав, що розмовляю з мертвою людиною. — Раптом у нього в руці з’явився пістолет, який цілив у Рата. — Ти католик, тож знаєш, як приємно скинути тягар зі своїх плечей. Особливо коли знаєш, що таємниця сповіді буде збережена.

Рат подивився на дуло пістолета — у цю зловісну чорну діру, де мешкала смерть. Це був «Маузер», він швидко його впізнав. Раніше у нього теж був такий, його видавали як табельну зброю.

— Не роби дурниць, — нарешті сказав він. — Там внизу на тебе зараз чекає ціла сотня поліцейських! У тебе немає шансів втекти звідси.

— Хто сказав, що я хочу втекти? Можливо, я просто хочу тебе застрелити.

— На очах у сотні свідків?