Сьогодні вона говорила це щонайменше двадцять три рази. Рат закотив очі, вона не могла цього помітити, але це помітив чоловік за стійкою, чиє обличчя негайно прийняло несхвальний вираз.

— Заспокойтеся! Зараз вже буде ваша черга.

Рат зрештою так і зробив. Після чого чоловік купив квитки на родину з п’яти осіб.

Він підморгнув Шарлі й помахав квитками, наче виграв джекпот у лотереї в луна-парку, але цього ранку вона, здається, залишила весь свій гумор удома. А можливо, вчора ввечері вона спакувала його в одну зі своїх трьох валіз, які взяла з собою в далеку дорогу.

Вони націлилися на другу платформу, звідки менш ніж за двадцять хвилин мав відправлятися потяг до Парижа (через Магдебург, Ганновер, Кельн та Брюссель). Кірі смикнула повідець, наче мала певну мету, але, ймовірно, нею рухало лише хвилювання. Як завжди, собака, здавалося, відчувала більше, ніж люди, принаймні більше, ніж Шарлі, що щось йшло не за планом, зовсім не за планом.

Потсдамський вокзал. Доленосний вокзал Рата. Тут він прибув до Берліна, у морозний березень 1929 року. Тут він приймав і попрощався зі своїми нечисленними гостями. Тут у шафці він зберігав докази, які нікому не дозволено було бачити.

А що він робив тут зараз? Ніколи раніше він не почувався таким недоречним на цьому вокзалі.

Вони вийшли на платформу і пройшли майже до її кінця, де було менше метушні, і тепер вони стояли там: Шарлі з її нервозністю, він зі своєю безпорадністю та його собака.

Вона подивилася на годинник.

— Де професор Гейман?

— Поїзд вирушає лише через чотирнадцять хвилин, — сказав Рат, який також щойно подивився на годинник. — Він ще навіть не прибув на платформу.

Шарлі, здавалося, зовсім його не чула. Вона порпалася в сумочці, шукаючи свій паспорт.

— У бічній кишені, — сказав Рат. — Одразу за квитком, — Рат не міг більше терпіти, він не знав, як він міг стояти тут із нею ще чверть години й чекати, поки з'явиться її професор. Він мусив попрощатися з нею прямо зараз, поки вони ще були наодинці, поки щось на зразок особистого, інтимного прощання було ще можливим.

— Нам з Кірі, нам краще піти, — сказав він. — Щоб усі не дізналися, що ми... Ну, ти розумієш.

Шарлі кивнула, вона здавалася трохи задумливою. Вона нахилилася до Кірі й скуйовдила її чорну голову:

— Що ж, моя люба, наглядай за ним. Доб­ре, що в нього вдома залишається хоч одна особа жіночої статі.

Тоді вона випросталася і подивилася на Рата.

Він ледве витримав її погляд.

— Зробімо це швидко, я ненавиджу довгі прощання.

Вона кивнула.