Рат узяв її за руки.

— Я кохаю тебе, — прошепотів він їй на вухо, і саме в цей момент на протилежній платформі пролунав пронизливий свист. Рат був дещо вражений власними словами і подумав, чи казав він їй коли-небудь таке раніше; принаймні він не міг цього пригадати. І тут Рат згадав колись почуту мудрість: «Кохання зникає, щойно тільки вимовляєш його ім’я, тож про кохання ніколи не треба говорити, а лише жити ним». Він не міг пригадати, хто з розумних чоловіків чи жінок виплеснув цю дурницю, але раптом це прозвучало страшенно правдоподібно.

— Що ти сказав? — спитала Шарлі, дивлячись на нього своїми очима, в яких він регулярно губився, а тепер вони здавалися йому дивовижно чужими. Та і вся ситуація здавалася йому якоюсь нереальною.

— Та нічого важливого, — Рат ніжно поцілував її в щоку. Вона взагалі не зрозуміла, що він сказав, тож, можливо, це знову був добрий знак. — Що ж! — він впевнено посміхнувся. — Гарної подорожі! Завтра я зателефоную тобі в готель.

Шарлі кивнула, але подивилася на нього так, ніби не почула його слів.

— О, там іде Гвідо, — сказала вона, махаючи через плече Рата. — Якраз вчасно.

Чоловік із посмішкою? Рат озирнувся. Справді, це був він. Що ж! Треба йти, поки не з’явилися її подруга Грета і професор.

— Бувай! — Рат обійняв Шарлі на частинку секунди так міцно, ніби більше ніколи не хотів її відпускати, поцілував, але вона не відповіла, мабуть тому, що чоловік із посмішкою вже наближався до них. Рат востаннє подивився їй в обличчя, в її очі, а потім відвернувся. Він більше не міг це витримувати.

Ні, він не міг цього зробити, він не міг стояти тут на платформі поруч з чоловіком з посмішкою і махати Шарлі. І поруч з Гретою, яка завжди його ненавиділа. Шарлі мала це знати!

Рат інакше уявляв собі їхнє прощання. Він не знав, як саме, але інакше. Рат відчув клубок у горлі, що кожної миті збільшувався.

Він зустрів чоловіка із посмішкою, який збентежено усміхався йому й бурчав щось на кшталт привітання, а потім пішов далі до натовпу в залі очікування, він не хотів озиратися, він боявся накликати якусь катастрофу, якби озирнувся отак, як Орфей чи дружина Лота{116}.

А потім, невдовзі після того, як він пройшов через турнікет, що вів з платформи, Рат усе ж не втримався й озирнувся, ледь не перетворившись на соляний стовп, нарешті усвідомивши, що Шарлі зникла назавжди і що він більше ніколи не матиме змоги її побачити. І він справді застиг на мить, коли озирнувся. Вона не помахала йому на прощання, навіть не глянула йому вслід; вона жваво теревенила із чоловіком із посмішкою, який по-дружньому обійняв її і простягнув якийсь пакунок: судячи з форми, там була книжка — читання в далеку дорогу. Це нагадало Гереону, що він ніколи не дарував їй нічого подібного. У всякому разі він не розумівся на книжках. А квіти на вокзалі, мабуть, ніхто не дарує...