– Та ну, Максиме Тадейовичу! Потрапити на півстоліття наперед, щоб тебе тільки побили, а потім назад?.. Ні, це неможливо.

– Це нам так здається! Нам з нашим пересічним розумом. Але ти пиши! Пиши для того самого майбутнього, для якого твоя книга нарисів згодиться більше, ніж для нас!.. Пиши, Борисе Дмитровичу, а майбутнє… Воно вже розбереться, що зберегти, а що відкинути.

От після якої розмови з Рильським повертався Антоненко-Давидович з дачі поета, що в Голосієві, до Києва. Повертався і не знав, вірити почутому чи ні, використати ці матеріали для чергової задуманої книги чи забути про них?.. В одному не сумнівався ні на мить: задумана ним книга нарисів справді потрібна. А отже, рано чи пізно вона таки буде написана.

Могила Лесі Українки, Байковий цвинтар, Київ, друга половина дня 1 серпня 1964 року

Могила Лесі Українки, Байковий цвинтар, Київ, друга половина дня 1 серпня 1964 року

Несміливе намагання зафіксувати особистість Капітоліни Макарівни Замбриборщ (а по-простому – тітки Капи), загиблої під час Куренівської трагедії, таки добряче «гикнулися» Назарові. Очевидно, компетентні «органи» взяли молодого лікаря, як кажуть, «на олівець». Інакше неможливо пояснити, чому саме на їхній екіпаж «швидкої» сипалися всі можливі неприємності й водночас саме до них пред’являлися завищені, порівняно з іншими, вимоги.

Наприклад, під час чергування на екіпаж лікаря Дунця скидали кількість заявок мало не в півтора раза більшу, ніж на інші екіпажі. Водночас саме для їхньої карети «швидкої» чомусь не знаходилося бензину – отже, навіть виїхати зі станції, розташованої на вулиці Леніна154, вони не могли. Внаслідок цього звалені на них виклики в оперативному порядку (як говорилося в тому політичному анекдоті – «за допомогою лопати, сапки і якоїсь матері») розподілялися між іншими екіпажами. А потім їх усіх шпетили на загальних зборах трудового колективу станції «швидкої допомоги»…

Скінчилося все викликом до головного лікаря, котрий заявив хоча й пошепки, зате вже прямо й відверто:

– Такі вже у нас із тобою справи, Назаре Амосовичу, що розходяться наші стежки-доріжки. Ти лікар хороший, але з тобою ми не спрацюємося. Нам не дадуть спрацюватися…

Головлікар чомусь подивився на стелю у себе над головою, поцокав язиком і завершив:

– Хоч як шкода, але не дадуть! Ну, то нічого. Хороші лікарі – вони, Назаре Амосовичу, скрізь потрібні. Зокрема, в Хмельницькому. Ясна річ, не для «швидкої допомоги», а просто хороші дільничні лікарі. Отож відправляйся ти в Хмельницький і працюй там, а нашу станцію звільни вже якось від своєї присутності і від пов’язаних з тобою незручностей.