– Слухаю вас! – гримнув він у мікрофон слухавки. Й одразу почув у відповідь переляканий голос дружини:

– Костю, ти таки не виспався чи щось у тебе сталося?..

– Ой, вибач, Аделько! У мене тут робота не лагодиться, та ще й Кім-Аль набридав – а мені тільки його бракувало… Ти мене зрозумієш, моя люба, бо ти сама математичка, тільки у профільному відділі.

– Я одне розумію: що ти не в гуморі зараз.

– Не має значення, – Костянтин Демидович спробував опанувати себе. – Давай кажи, про що хотіла дізнатися?

– Хотіла не дізнатися, а студентика одного до тебе підігнати.

– Якого ще студентика?

– Та є у нас без п’яти хвилин металург, він тут на переддипломній практиці. Спартаком звуть.

– Спартаком?! Серйозно?.. Ото ім’ячко йому батьки обрали.

– Спартаком. Серйозно.

– А він хоч би за «Динамо» вболіває?

– Ти про це сам краще спитай, – посміхнулася на тому кінці дроту дружина. – У хлопця неабияка проблема, він до мене звернувся…

– Невже проблема настільки невирішувана, що математик відділу електронно-променевого переплаву і за сумісництвом – моя дружина не знає, як до неї підступитися?

– По-перше, це не телефонна розмова. По-друге… Повір, Костю, але краще б ти йому допоміг. Втім, якщо тобі незручно, тоді…

– Ні-ні, чому ж, хай підходить.

– Ти певен?..

– Авжеж певен. Чекаю.

Все одно ніякої роботи до обіду не буде, подумав Костянтин Демидович. Оскільки ж клин вибивають клином… то раптом, вникнувши у проблеми незнайомого практиканта, він второпає, що робити з цим паскудним поверхневим інтеграшкою?! Чого тільки на світі не буває…

Практикант-дипломник прийшов за десять хвилин. Невисокий, опасистий, він з порога кабінету оглянув Костянтина Демидовича прискіпливим поглядом з-під примружених повік і, привітавшись, мовив сторожко:

– Як же добре, що ви працюєте в одному інституті! Між корпусами пройтися можна навіть по такому огидному морозу, як-от зараз. Але скажіть… вам Аделіна Єфремівна що саме про мене казала?