Тут можна було зустріти кого завгодно. Дві сканські відьми, привезені — боги знають коли — якимсь піратом, жили поруч із бокхенським некромантом. Старий заклинач погоди займав ту саму кам’яницю, що й трійця молодих, цілком вродливих знахарок, чиї любовні еліксири були відомі далеко за межами міста.

Тут мешкала й стара чаклунка Ментелле, яку всі вважали за отруйницю, та адепт таємничого ґарренського мистецтва прикликання мертвих, який, начебто, був колись жерцем. І ще багато, багато інших.

У Д’Артвеені можна було знайти вирішення більшості проблем і негараздів, які мучать звичайних людей. А якщо хтось поводився неналежним чином, тут можна було здобути проблем і негараздів, невідомих більшості звичайних людей. У контактах з її мешканцями перш за все допомагав такт і помірність. Навіть потужна Ліга Капелюха намагалася уникати з ними суперечок. Кожен злодій, грабіжник чи вбивця діяв у цьому районі виключно на свій розсуд.

Альтсін зазирав сюди доволі часто. Головним чином тому, що Цетрон підтримував не найгірші контакти з більшістю чаклунів і чаклунок, які там жили. А кількох навіть постійно наймав. Його район знаходився поряд із Д’Артвееною, й обидві частини міста охоче з цього користалися, а тому ватажок часто звертався до молодого злодія як до посланця. Тож хлопець мав намір використати тепер ці знайомства й провідати Зорстін.

Він стукнув у її двері, намагаючись за незворушним виразом обличчя приховати неспокій. Вона відчинила особисто. З того, що він знав, останні п’ятнадцять років вона лише одного разу найняла слугу. Та й те — на короткий час.

Вона виглядала як продавчиня солодощів, дружина пекаря, торговка сушкою. Низенька, трохи присадкувата, на око мала десь біля сорока років. Альтсін знав, що багато хто з її клієнтів, приходячи сюди вперше, приймали її за служницю або за кухарку пані Зорстін-валь-Лавеб, чарівниці. Помилка тих кількох зарозумілих людей вартувала того, що вони спіймали облизня. Тільки коли хтось дивився їй в очі — темно-сірі, спокійні та впевнені, наче океан на світанку, — той розумів, із ким він має справу. Це не були очі когось, хто звик виконувати доручення.

Побачивши його, вона широко усміхнулася — й він відразу відчув невпевненість.

— Привіт, Зорстін.

Усмішка згасла, вона відійшла на крок, обмахуючись долонею.

— Ото таке! Одягнувся наче франт, а смердить від тебе гірше, ніж від п’яного грабаря.

Альтсін застогнав.

— І ти туди ж? Я мав важку ніч і насправді паскудний ранок.

— А хіба воно останні пів року не так?

Він роззирнувся.

— Я потребую допомоги й не маю часу сваритися. Впустиш мене?