— Ні, не повинен. Але щойно ми довідалися про крадіжку Меча, я склав список відомих мені шаленців, які могли взятися за таке. І в тому списку було лише одне ім’я.

— Я ж обіцяв, що не стану полювати на твоїй території. Принаймні не серйозно.

— Життя навчило мене не довіряти людям певної професії. Наприклад, злодіям.

— А жерцям?

— Жерцям — ще менше.

— То звідки це панібратство з Деарґоном?

— Ми починали разом. Майже сорок років тому.

Злодій присвиснув.

— Ну-ну. Ти і Великий Скарбник? Яким він був?

— Добрим. Дуже добрим. Мав впевнену руку, залізні нерви й добрі ідеї. Коли я познайомився із ним — нам було по дванадцять років. А ні, він старший за мене на рік. Але вже тоді він був таким розумакою, що й… Інколи я жартував, що той повинен стати мандрівним жерцем.

— Ну ти й накаркав. Він, схоже, волів мати легший кусень хліба. Хоча, якщо подивитися на це з іншого боку, то він не змінив професії, а просто змінив спосіб виконання.

У Цетрона був дивний вираз обличчя.

— Це не так. Його навернення — доволі дивна справа. Якось, під час великої процесії, саме під час Дороги Жертовності, ми допомагали людям ділитися з ближніми, коли в натовп паломників вдерлося кілька озброєних. Це були ще часи Імперії, жерці Великої Матері мали чималу підтримку влади, тож вирішили втнути провокацію. Може, розраховували, що збурений натовп збунтується, або що вибухнуть серйозні заворушення й губернатор заборонить такого роду урочистості чи взагалі закриє Храм Реаґвира. І кажу тобі, все миттю завирувало: писк, утиск і паніка. Скляний ящик, в якому переносили Меч, притримували дванадцять чоловіків-вірних, натовп напер на них, і ті захиталися. Один упав, і реліквія почала завалюватися набік. І тоді біля неї, наче з-під землі, з’явився Деарґон, схопився за край, притримав її й стояв так посеред ошалілого натовпу, наче статуя. Оце тільки я й побачив, а потім мене віднесло далі, і я втратив його з поля зору.

Цетрон потягнувся за кубком.

— Ми зустрілися наступного дня, він був блідим і, здавалося, був не в собі. Сказав, що має змінити своє життя, порвати із гріхами… Нічого з моїх слів не сприймав. За два дні став послушником.

— Високо злетів.

— Так.

— Пам’ятав про старих приятелів?

— Авжеж. Він же не з тих, хто, щойно прийде грошва до рук, купують собі шляхетський титул і забувають, що батько пас корів, а дідусь і сам траву жер. Але в останні роки ми рідко бачилися. У нас різні зацікавлення, а жрець не повинен надто часто бувати в товаристві когось такого, як я.

— Це він так сказав?