Потім вона говорила тихо, мало не пошепки, повторюючи кільканадцять найважливіших прізвищ, які він мав запам’ятати, і всю інформацію про Ар-Міттар, яка, з її точки зору, могла йому надатися. Це виглядало так, наче вона намагалася переконати саму себе, що весь план — це щось більше, ніж відчайдушна імпровізація. Він слухав одним вухом.

— Це наче як стрибнути в океан зі шматком м’яса на шиї та вважати, що це добрий спосіб зловити акулу, — нарешті прокоментував Альтсін. — Якщо хтось захоче мене розпитати…

— А ти посилайся на таємницю. Скажи, що не можеш про це розмовляти. Або ж кажи, що на ці теми ти можеш говорити лише з графом.

Вона поправила йому пояс, стріпнула невидиму пилинку з плеча та, відступивши на крок, зміряла його критичним поглядом.

— Зійде. Насправді я розраховую на те, що ніхто не стане тебе ні про що розпитувати. Це стара шляхта й чимало нуворишів, які бажають за таку зійти. Жоден із них не принизиться до розмов із невідомим моряком, нехай би той командував цілим флотом галер. Стій десь під стіною, не кидайся в очі, сходь зі шляху інших. І цього разу, — стиснула вона вуста, — візьми із собою капшука.

Якщо не вдасться інакше, ми підкинемо його графу з відповідною запискою. Ні, нічого не говори. Я вже й так надто ризикую. Не наказуй мені підставлятися більше, якщо ти сам не можеш вимислити кращого плану для того, аби наблизитися до сек-Ґреса. Чи в тебе такий план є?

Не було. Тож залишалося вдихнути глибше й стрибнути межи акул.

* * *

Головна садиба графа знаходилася посеред Аусерії, найстаршого з районів Високого Міста, та й взагалі, як ввічливо та мимохідь пояснила йому баронеса, найстаршого району Понкее-Лаа. Це був стрижень, серце міста, яке виросло на березі Ельгарану більш ніж тисячу років тому.

— Деякі з цих мурів пам’ятають часи, коли меекханці мешкали в землянках, живлячись хробаками й сирими бульбами, — промовила вона, поки йшли на місце.

Злодій подумав, що Старий Меекхан був настільки ж стародавнім — а може, й іще старішим, але волів не озвучувати цього. Взагалі він ледь звертав увагу на те, що Дарвенія Левендер мовила до нього, і відчував байдужий, холодний спокій, який завжди охоплював його, коли він починав реалізувати якийсь план, і коли шляху назад уже не було. Мав враження, що чує кожен звук, що бачить усе із незвичайною чіткістю, що відчуває найтонший запах. І все ж наче знаходився всередині якогось порожнього кокона, який відділяв його від світу. Готувався до того, що мали принести йому вечір і ніч.

Почалося, здається, звичайно. «Здається», бо Альтсін не мав і зеленого поняття, як починаються такі прийоми. На початку його коротко й стисло відрекомендували графу, який у відповідь на тренований уклін ввічливо кивнув, а тоді баронеса залишила Альтсіна в кутку зали й заборонила виходити звідти. Він був як прохач, а такі не вітають гостей у дверях поряд із господарем і господинею. Тож він слухняно став там і роздивлявся.