Хлопець… Правильне слово. Це обличчя, здається, ще не пестила бритва. Шістнадцять, сімнадцять років? Молодий як на когось, хто пробуджував такий жах.

Але тут справа не в тому, як він рухався і не у великому мечі за спиною. Йшлося про Силу, яку випромінювала його постать. Про ауру Потуги. І ця потуга раптом стиснула кулак.

…крики й тупотіння. Виття, здавалося, доноситься звідусіль, наче кричали небо та земля. Кінь трясе головою, форкає. Запах крові непокоїть навіть його, жеребчика, якого тренували до бою.

За мить виття змовкає, розпадається на окремі звуки, брязкіт металу, скиглення поранених, чавкання тисяч ніг.

Він озирається і вдивляється в сусіднє взгір’я. Не має цього робити. Знає, де знаходиться Амуроеє, Рука Розради, але знати й бачити — це дві великі різниці. Вочевидь, вона знає, що він на неї дивиться, здіймає догори скривавлений спис на знак того, що все нормально. Її жест настільки ж зайвий, як і його погляд, бо якби щось було не так, то він відразу б це відчув. Але бажає дивитися й бажає, аби вона про це знала. Сестра по війні, різанині й смутку.

Унизу, біля підніжжя пагорбу, який треба втримати, піхота порядкує стрій. Важкі щити знову створюють лінії, довгі пики виростають лісом над їхніми верхніми краями. «Відступити на десять кроків», — думає він, і п’ять тисяч людей роблять десять кроків назад. Тепер ворог на своєму шляху зустріне нову перешкоду, бо розм’яклий від крові грунт буде слизький під його ногами.