Запала мовчанка. Ґригас свердлив його проникливим поглядом, вогонь в кошах потріскував, тіні танцювали на кам’яних стовпах, на підлозі, на обличчі анвалара.

— Дві тисячі — це багато. Я не заплатив би стільки навіть за князя.

— До князя легко підібратися. Він не ватажок портових злодіїв, який очікує на кинджал від кожної руки, і його не оточують люди, які завдячують йому всім, чого вони досягли. Я би й сам не дав за князя більше, ніж двісті. Крім того, кому здалося вбивати князя? Та й ти купуєш не смерть Товстого.

— А що?

— Спокій та владу в Низькому Місті. Впевненість, що багато років ніхто не погрожуватиме твоїй позиції. Врешті-решт, ти купуєш власне життя.

Тиша. Повернувся непроникний вираз обличчя, спокій та байдужість.

— А чому ти вважаєш, що влада в Низькому Місті має виглядати так, як досі? — почулося ззаду.

Хтось приклав між лопатками злодія жбан із розлюченими шершнями. Він мало не підстрибнув, стримавши крик лише в останню мить. Поволі розвернувся так, аби бачити і анвалара, і нового гравця. Магія, Сила, яку той випромінював, була такою потужною, що навіть полум’я, здавалося, пригасло й відхилилося назад. Альтсін кинув оком на Ґригаса, який немов побачив власну смерть, тож злодію не було потреби розглядатися навсібіч, щоби знати, що люди анвалара кудись зникли, розпорошилися під стінами або ж утекли на дах.

Кожного можна купити, і в деяких випадках найкраща монета — це страх.

Він навіть не здивувався, коли чужинець увійшов у коло світла, блискаючи руків’ям півтораручника за спиною.

— Часи Ліги й старих порядків добігають кінця, приятелю. Вже не буде банд грабіжників, які вводили на вулицях власний закон.

Пора із цим скінчити, пора, аби Володар Битв пригадав про належне йому місце та об’яв це місто своїм безсмертним духом, аби його очистити й повести до слави…

Альтсін припинив слухати десь на середині другого речення.

До нього доходило, що саме цей графський різник говорив, але подробиці не мали значення. Адже як завжди йшлося про щось в дусі «тепер ми тут керуємо».

Злодія більше цікавило, як цей сучий син із мечем рухається, як ставить ноги, м’яко й легко угинаючи коліна, наче беручи участь в повільному, до абсурду формалізованому придворному танці. І його одяг: чорні штани, сорочка, а ще легка камізелька поверх них. Нічого, що могло би сповільнювати й стримувати його рухи. Нічого, що відбирало б контроль над ходом бою. Коли він стає до двобою із чимось таким, як отой шмат заліза, який хлопець тягав на спині, треба або надягати повний пластинчатий обладунок, або покладатися на швидкість і уникання.