Стримує паніку на правому фланзі імпульсом Волі, гасить страх, наповнює вени безумством битви. Пікінери, коли вже не можуть користатися головною зброєю, кидають піки й стрибають до горлянок ворогів із короткими мечами. Б’ються, наче демони, а коли мечі ламаються чи застрягають у тілах, — б’ють каменями, шоломами, знятими з голів, душать, видавлюють очі, кусають і б’ють ногами. Припиняють вбивати лише тоді, коли самі падають мертвими.

Але одні помирають швидше, а інші — повільніше. Та саме це йому й потрібно. Ворог дістається головної лінії оборони, довгої шеренги щитоносців, не однією збитою масою, а багатьма малими загонами. І гине. Над щитами схиляється ще одна лінія пік, за якими, коли ворог уже надто близько, з’являється цвіт його армії, важка піхота, озброєна бердишами, алебардами на довгих держаках і бойовими цепами. Удар алебардою, завданий обіруч з-за важкого щита, розбиває шоломи, ламає хребти, трощить ребра. Кров чужих воїнів так само червона, як і кров його людей. Потроху натиск на лінію щитів зростає. Він старанно обирав щитоносців. Усі вони низенькі, кремезні, але сильні, наче воли, бо тепер їм доводиться захищатися з усіх сил, щоб не зламати стрій. Бердиші, цепи та алебарди раз-у-раз здіймаються й падають, здіймаються й падають, тягнуть за собою краплі крові й шматки тіл. Утім здається, що цього мало, бо еглуреги пруть наперед, наче їм немає діла до власних життів. З верхівки пагорба він бачить їхні обличчя з гострими рисами, де вилиці й підборіддя, здається, сформували удари долота кепського скульптора. І плями черні які наповнюють очні ями. Вони досконалі воїни. Тепер вони перетворюються на бестій.