Він розпростер над ними свій дух. Відчуває кожного воїна окремо, відчуває їх як єдність, як загін. Вони його діти — ті, що присягнули й були зв’язані. І немає такої сили, яка б зламала їхню вірність. Третій день вони стоять біля підніжжя цього пагорба і відбивають атаку за атакою. З п’ятнадцяти тисяч залишилося п’ять, але завдяки цьому запасів води, які вони принесли, вистачить на довше. Якби їх досі було п’ятнадцять тисяч — вже довелося би пити власну сечу.

Амуроеє також втратила більшість своїх людей. Її Святий Реймент із десяти тисяч скоротився до двох. Але її присутність досі була такою ж сильною і впевненою, як і три дні тому. Двертисс, Ганве’ра, Ланвеє та Камриг надходять. Вони вже в кількох милях від них. Він відчуває всередині спокійну, тверду наче скеля впевненість. Скоро вони розчавлять ворога.

Нова атака схожа на попередню — зі стогоном труб і металевим скавчанням незнаних інструментів. Сунуться тисячами: блідошкірі, з таким світлим волоссям, що воно майже біле, і у таких гладеньких панцирах, наче їх зробили з порцелянової шкарлупи. Сунуть мов хвиля, без ладу та складу, що не відповідає їхній попередній тактиці. Де ж поділ на чіткі чотирикутники, якими вони досі атакували? Що змінилося?

Він переводить погляд на долину, вихід в яку закривають омиті кров’ю пагорби, де стоять він і його сестра. Адоеуинн нерухомо стоїть в тому самому місці, де воно об’явилося — біла куля діаметром у сто стоп, що сяє перлинним блиском. Сила артефакту потужна. Він потребує всіх снаг, аби тримати бар’єр проти нього, аби стягнути битву з рівня зіткнення сутностей до рівня ударів мечів і сокир. Завдяки цьому існує шанс, що земля на п’ятдесят миль навколо не перетвориться на кратер, наповнений випаленою до скляності землею.