— Розумію… Ймовірно, у мене це… також буде, але потім… А наразі я ще не можу знайти себе…

— Не можна замикатися. У жодному випадку не можна замикатися!.. Вам треба зануритися в саму гущавінь життя. А ви уникаєте людей…

— Не уникаю, але й не шукаю.

— Треба шукати. Друзі всюди. З ними стане легше.

— Не знаю. Я хочу все зрозуміти сама. І сама вирішити… Дещо вже зрозуміла; знаю, що помилялася. Але тепер про це пізно говорити… Часу не наздоженеш.

— А може, його не треба наздоганяти?

— Хтозна…

— Ваш батько скоро знатиме…

Вони довго стояли над тихо струмуючою, сонною річкою. Розмовляли про минуле й майбутнє. А над ними темніли громади старих будівель і в далекому небі іскрилися вічні зірки…

Через декілька днів раннім сонячним ранком Тея провела Леону на західний ракетодром. Останнє дружнє рукостискання — і ось стрімкий стратоплан уже мчить на величезній висоті над поверхнею планети. Внизу блакитнувата імла Атлантичного океану. Вгорі яскраві зірки. Стратоплан обганяє сонце, і воно знову сідає в оранжево-блакитній зірниці на сході. Над Американським узбережжям стратоплан пірнув у чорноту ночі, тієї самої ночі, яку Леона провела в Парижі.

— Наздоганяємо вчорашній день, — сміється хтось за спиною.

«Це як повернення в минуле, — думає Леона. — В те наше минуле, перед стартом. Але ж це неможливо…»

Вчорашнього дня вони не наздогнали. Пізно вночі стратоплан приземлився на центральному ракетодромі Сан-Франциско.

Тиждень у Лос-Анджелесі — і наступний стрибок через простори Тихого океану до Джакарти. Леоні дуже кортіло знову побувати на Таенга в несправжньому царстві доброго доктора Уемі. Вона мріяла про зустріч з недавнім минулим і… страшилася її. Врешті-решт боязнь затужити ще дужче перемогла. Леона залишилася в Джакарті — столиці острівного світу, що стала в останні десятиліття найбільшим містом Південно-Східної Азії.

З Джакарти Леона спробувала зв’язатися з батьком. У відеофонній залі довелося чекати близько години. У відкриті вікна було видно біло-зелену панораму дивовижного південного міста, горбаті кряжі далеких гір, блакитну гладінь моря, облямовану золотими пляжами. Знизу, з тінистих вулиць, долинала мелодійна, спокійна музика.

«Як усе спокійно, — думала Леона. — Коли так спокійно навколо, час тече нестерпно поволі».

Нарешті екран відеофону спалахнув для Леони. Вона упізнала обличчя одного з асистентів батька. Квапливо, зривистим голосом, почала питати. Вислухавши, юнак утомлено посміхнувся.

— Професор передає привіт. Ні, підійти до відеофону він не зможе. Взагалі всі відеофони обсерваторії зараз вимкнені. Для вас центральний пост відеозв’язку в Захматабаді зробив виняток. Так, декілька сигналів ракети прийнято…