— Гм… Так-так… Ну, а що там чувати? Що Таджибаєв? Хоч один сигнал прийняв?

— Імовірно, ні, а втім, не знаю.

— Так, так!.. Навіть тобі ані слова. Молодець! Раніше таких називали фанатиками. Далебі, він доб’ється.

— Чого доб’ється? — не зрозуміла Леона.

— Того, що лише фотонні кораблі літатимуть у Великому космосі. Принесе в жертву десять, двадцять експедицій, але свого доб’ється.

— Принесе в жертву?

— Це я в переносному розумінні, дівчинко. Не звертай уваги на сварливого діда… Великі зміни не обходяться без жертв… А фотонна ракета — найбільший перелом в історії техніки. Мені ось здавалося, що час іще не прийшов… Надто багато всього не знаємо. Але, можливо, твій батько випередив час або… я почав відставати… Цікаво, цікаво…

— Що мені треба робити? — запитала Леона.

— А що б тобі хотілося?

Вона закусила губи, намагаючись зібрати розблукані думки:

— Не знаю… Можливо, узятися за пізніші тексти? З ранніми не виходить… А пізні — зіставити зі старогрецькими, з шумерськими. А ще я думала про ранні ієрогліфічні тексти. Але не знаю, як краще все програмувати… Нові машини…

Вона збилася і замовкла.

— Ти про що це? — підняв скуйовджені сиві брови Кранц.

— Про писемність атлантів. Моя робота… Але, можливо, ви хочете, щоб я зайнялася зараз чимось іншим? Кажіть, що мені треба робити?

— Тобі? — Кранц спрямував на неї проникливий погляд, перед яким вона опустила очі. — Тобі? — повторив він, похитуючи головою і дивлячись на схудле обличчя Леони і тонкі зморшки в кутиках вуст. — Так-так, звісно, я скажу. Зараз… Тобі необхідно зробити наступне: їдь до старого Відня, відтак до Парижа, відтак до Лос-Анджелеса, до Джакарти, відтак… до Каїра. Постарайся забути на якийсь час про космос і фотонні кораблі, викинь зі своєї рудої голівки всі чорні думки, слухай шум моря і старовинну музику. І обов’язково проведи ніч біля пірамід. Подумай там про вічність і безмежність світу. Потім…

— Але я не хочу… — тихо почала Леона.

— А я не питаю, хочеш ти чи ні, — пташине обличчя Кранца раптом стало багровим. — Я не питаю, я велю… Зрозуміло?

— Ви проганяєте мене?..

— Проганяю? — старий відкинувся на спинку крісла і раптом тихо розсміявся. — Дурненька дівчинко! Просто я не можу зараз займатися… твоїм стажуванням… Зайнятий… Твоя поїздка… потрібна й мені… для нашої роботи… У Відні ти повинна будеш попорпатися в старих архівах, побалакати з цим… ну… забув його ім’я. Відтак у Парижі… Втім, ти отримаєш докладну інструкцію… Сюди повернешся… — Кранц замовк і спрямував питальний погляд на виблискуючі сніги Заілійського Алатау. — Сюди повернешся через… півроку. Рівно через півроку. Тоді продовжимо роботу… Писемність атлантів! Так-так… Це дуже важливо. Зараз особливо важливо. І обов’язково подивися старі тексти — найстаріші, відкриті нещодавно в підземеллях піраміди Джосера[148]. Джосер… Утім, побалакаємо, коли повернешся…