Мить увімкнення головних прискорювачів була виразно уловлена радіотелескопами, а відтак контрольна апаратура замовкла. Тепер Таджибаєв днював і ночував на пульті управління. Спав він не більше двох-трьох годин на добу.

Всі ці дні Леона не знаходила собі місця. У вільні від чергування години вона безцільно бродила по величезній будівлі радіообсерваторії або довго дивилася на виблискуючу в променях сонця крижану вершину Чимтарги, на якій поволі оберталися сітчасті чаші гігантських антен. Але навіть Леоні пильнування батька біля мовчазних екранів здавалося незрозумілим.

«Невже він більше довіряє собі, своїй інтуїції, аніж точній електронній апаратурі? Десятки самописних приладів і магнітних стрічок запишуть кожен шерех екранів, кожен уловлений сигнал, нехай навіть найслабкіший».

На четверту добу беззмінної вахти батька Леона сказала йому про це.

Таджибаєв підвів почервонілі втомлені очі. Ковзнув по обличчю дочки відсутнім поглядом. Сказав трохи роздратовано:

— Так-так, звісно… Але ти помиляєшся. Моя вахта необхідна… Лише провівши сам усі спостереження, буду упевнений, що зроблено все… все, що зараз в силах людських… Авжеж… А ось тобі раджу поїхати. Твоя присутність тепер не обов’язкова. Повертайся до Алма-Ати… Ти закинула роботу…

— Але, батьку, я хотіла б знати…

— Що?

— Результат…

— Це межує з наївністю, Леоно. Ми не знаємо навіть, скільки часу заберуть спостереження. А відтак ще обробка, складна обробка, яка триватиме не один місяць. І що менше сигналів приймемо, то складніші будуть розрахунки. І жодних попередніх гіпотез… Повідомлю лише остаточні висновки. І для тебе не зроблю винятку, дочко… Сподіваюся, розумієш чому…

— Але, батьку…

— Що ще?

— Я б хотіла допомогти… тобі й усім.

Таджибаєв махнув рукою і відвернувся.

* * *

Наступного дня Леона повернулася до Алма-Ати. Академік Кранц зустрів її своєю звичною колючою посмішкою.

— Ну, що гадаємо робити?

— Працювати.