* * *

Леона не раз із вдячністю згадувала старого академіка. Поїздка дозволила втекти від самої себе, трохи забутися… Леона не поспішала. Навмисно вибирала найповільніші види транспорту, ще збережені подекуди в Європі. З Відня до Парижа їхала старовинною залізницею.

Ця подорож зайняла багато годин. Постукуючи, мчала вервечка вагончиків, яку тягнув смішний тупоносий електровоз. Пливла за вікном зелена долина Дунаю, змінювали одне одного маленькі старовинні містечка-музеї. Над різноколірною мозаїкою дахів у синє небо здіймалися кам’яні стріли стародавніх веж. А поряд — легкі, прозорі конструкції готелів, немов виткані з повітря, скла і металу. Відтак поїзд пірнув у Альпи. Проносилися ребристі скелі, тунелі, колеса стукотіли на мостах, перекинутих через глибокі ущелини. У просвітах долин біліли близькі сніги, синювато виблискували льоди.

Висунувшись у вікно і підставивши обличчя прохолодному вітрові, Леона знову і знову думала про ракету, що летіла десь там, нескінченно далеко в чорній порожнечі. Цю гнітючу порожнечу Леона відчувала зовсім поряд — навколо і в собі самій — і від цього гірко ставало в роті і невловима тінь бігла за потягом.

«Час, час, — думала Леона, — дивовижний і загадковий час, повільний і стрімкий тут, на рідній Землі, але такий незнайомий і загрозливий у далечі космосу… Що ти таїш, часе? Чи здогадується він, що я зараз думаю про нього?.. Зараз… Що таке зараз? Земне «зараз» для них може бути вже далеким минулим. Що, коли нас розділяють століття? Тоді для них усе це, весь цей зелений світ, і люди там у горах, і сама я давно мертві. І нічого цього вже немає…»

Стрімко насувався морок тунелю. Леоні нараз стало дуже страшно, здалося, що бракує повітря, що вона задихнеться в задушливій пітьмі. Вона відкинулася в кут канапи, закрила обличчя руками.

А потяг уже вирвався з тунелю до зелених горбатих пагорбів, і попереду заблискотіли блакитні дзеркала тихих озер…

У Парижі Леона провела декілька тижнів. Виконавши доручення Кранца, вона почала працювати в музеї, де зберігалися залишки таємничої культури атлантів, виявлені першими експедиціями, що проникли на дно Атлантичного океану. У тихих залах Леона годинами вдивлялася в загадкові письмена, які збереглися на металі й камені. Дивовижна в’язь знаків не була схожа на жодну з найдавніших абеток Землі. Що вони таке? Символи, можливо пов’язані з поняттями, недоступними земному розумові… Що приховують? Як змусити їх заговорити земною мовою?

Ще задовго до об’єднання землян академії багатьох країн заснували медалі і премії для учених, яким удасться розшифрувати писемність атлантів. Ці премії й медалі нікому не були присуджені. Письмена атлантів продовжували залишатися однією з найбільших загадок історії Землі.