— Все гаразд… наближаюся до межі туману… все гаразд… вражаюче…

Писк посилився, голос потонув у ньому й більше не з’являвся.

Троє космонавтів довго прислухалися. Лар не озивався.

— Значить, так, — зітхнув Строгов, устаючи, — він уже в атмосфері… І не сказав, чи чує нас… А, далебі, не міг не чути, не міг…

Строгов насупився і похитав головою.

— Йдіть відпочивати, — порадив він товаришам. — Я прийняв вахту.

Але Порецький і Коро не ворухнулися.

Минула година, друга, третя. Контрольний час, відведений на розвідувальний політ, закінчився. Потріскував динамік зовнішнього зв’язку. Екрани радарів залишалися порожніми. Світла цятка атмосферної ракети на них не з’являлася. Лише ледь помітно пульсував жовтуватий туман.

У ВІЛЬНОМУ ПОЛЬОТІ

У ВІЛЬНОМУ ПОЛЬОТІ

Свідомість поверталася поступово… Спочатку випливли з темряви зеленкуваті шкали приладів, прямокутники екранів. Відтак почувся голос Строгова, що монотонно повторював одні й ті самі слова.

Лар ворухнувся.

Голос Строгова продовжував повторювати:

«…Наказую повернутися… Спостерігали атмосферний вибух… координати епіцентру… Наказую повернутися…»

Лар посміхнувся, облизнув пошерхлі губи, відчув на них кірку закипілої крові.

«Вирвався-таки… Звісно, це Коро… Його робота… Не витримав… А я витримаю, мушу витримати… Якщо повернуся, дані, які привезу, змусять забути, що не виконав наказу командира, ну а якщо…»

Лар підвівся, всівся зручніше.

Тепер усе залежало лише від нього самого, від його вміння, наполегливості, сил, ну і, певна річ, від міцності корабля…