Наближається один із хмарних грибів. Знижуючись, Лар обходить його. Клубливий туман, освітлений сонцем, зблизька здається сліпучо-білим.

Лар кидає погляд на екран спектрографа[163].. Не вірячи собі, нахиляється до самої шкали.

— Вражаюче, — каже він уголос, — вражаюче! Вода, кристали льоду. Верхня зона хмар складається з найдрібніших кристаликів льоду і ще чогось… Хвилинку, так, це аміак… вуглеводні. На «Землянині» — чуєте мене? Туман із крижаних кристалів: вода, вуглеводні, аміак; вода, аміак…

Він кілька разів повторює цю фразу: можливо, на «Землянині» все-таки почують.

У проміжку між трьома гігантськими стовпами білих хмар атмосферна ракета наближається до поверхні хмарного шару. Ось уже стрімко проносяться за ілюмінаторами перші, схожі на серпанок смуги, насуваються і зникають чорні тіні, що відкидаються бовдурами туману. Ракета різко здригається — перший дотик до хмарного шару. Ще ривок, схожий на удар, ще і ще…

Сліпучий блиск в ілюмінаторах блякне, гасне. Востаннє промайнув і зник шматок чорного неба з розсипом зірок. Тепер за ілюмінаторами непроникна молочна каламуть. Ракету гойдають і тягнуть кудись струмені атмосферних течій. Вони стикаються, звиваються у спіралі, клубки. Лар уже насилу втримує кермо управління і зберігає орієнтацію.

— Наді мною десять кілометрів хмарної атмосфери! — кричить він у мікрофон шолома, хоча певен, що ніхто його не почує. — Тут область напівтемряви… Зондування показує, що поверхня планети знаходиться в п’ятдесяти кілометрах піді мною. У цих районах вона начебто рівна. Спробую пробити хмари і оглядітися… Сподіваюся, хмарний шар не досягає поверхні…

НА «ЗЕМЛЯНИНІ»

НА «ЗЕМЛЯНИНІ»

— Шість годин, — утомлено промовляє Порецький, — рівно удвічі більше, ніж час, відведений на політ. Мабуть, усе… Внизу якась пастка, незрозуміла пастка…

— У атмосферній ракеті запас води й їжі на десять днів, а кисню на два земні тижні, — пробує заперечити Коро.

— Але ж річ не в цьому…

— Миколо Петровичу, дозвольте летіти, — в голосі Коро чути відчай.

— Навіщо? — питає Строгов, не відриваючи запалених очей від екрану. — Це навіть не голка в копиці сіна.

— Спустившись до поверхні хмар, я, можливо, почую його сигнали. Він міг просто заблукати. Нижній шар іоносфери непроникний для радіохвиль. Лар не знає, де нас шукати.

— Він знає, що зворотний шлях веде вгору. А піднявшись над хмарами, він легко знайде нас. Адже йому добре відоме положення «Землянина» на небосхилі в кожну мить часу.

— Миколо Петровичу…

— Ні!