Прекрасна вранішня зоря Землі!.. Лар знову вмикає зовнішні рефлектори. Все той самий морок, густий і щільний. Температура за бортом близько сорока градусів. Це на висоті двадцяти кілометрів, а біля поверхні?

Лар згадує свій останній тренувальний політ у хмарах полярного земного циклону і зітхає: яка то була чудова прогулянка…

Втім, він, здається, починає помалу пристосовуватися до тутешньої скаженої циркуляції. Коли ракета потрапляє в невидимі низхідні потоки, Лар зменшує тягу двигунів і намагається «пливти за течією», що тягне його до поверхні планети.

Якби лише ці потоки не змінювали так стрімко свій напрям…

Сильний удар обрушується на ракету зліва знизу. Корабель Лара починає стрімко обертатися навколо вертикальної осі; відтак іще удар, просто знизу. Верх і низ устигають десятки разів помінятися місцями, перш ніж Лару вдається стабілізувати ракету. Нова течія підхоплює її і тягне вниз по пологій кривій. Лар не опирається. Його мета — дістатися до твердої поверхні планети. Хоч один погляд на неї, хоч один дотик механічних маніпуляторів, які відірвуть пробу твердого ґрунту. І тоді вгору… якщо це можливо.

Розслабивши м’язи, Лар напівлежить у кріслі. Руки на важелях управління, ноги на педалях, очі оббігають шкали приладів. І все-таки це миттєвості відпочинку. Стійка атмосферна течія тягне диск корабля до поверхні. Дванадцять кілометрів, десять, вісім, сім. Радари фіксують близьку вже одноманітно плоску рівнину, вражаюче плоску! Жодного підвищення на десятки кілометрів навколо.

Але… Лар здригається… Щось змінилося за бортом. Змінилося саме середовище, крізь яке пливе корабель Лара. Опір рухові помітно зріс, хоча швидкість атмосферного потоку залишається майже постійною. Невже за бортом злива?.. Спалах зовнішніх рефлекторів. Ракета летить серед майже горизонтальних струменів. Вони б’ють в ілюмінатори. Масляниста жовтувата рідина стікає, відразу ж випаровуючись.

— Нафтовий дощ, нафтова злива! — забувши про все, кричить Лар у мікрофон. — На «Землянині» — чуєте? Біля поверхні планети проливний дощ із нафти…

Лар тут-таки замовкає, пригадавши, що його ніхто не може почути, пригадавши, що «Землянин» відокремлений не лише десятками кілометрів хаосу й мороку, але ще й двома тисячами кілометрів непробивної стіни іоносфери.

Припавши до верхнього ілюмінатора, Лар бачить, як виблискують у променях рефлекторів потужні косі струмені нафтового дощу, підхоплені поривами стрімкого урагану.

Дощ припинився так само несподівано, як і почався. І знову густа, мов патока, пітьма, набита несеним кудись туманом. Поверхня планети всього у двох кілометрах, але немає жодних ознак, що чорний туман рідшає. Далебі, він навіть стає густішим. Утім, тут, у найнижчих шарах атмосфери, трохи тихше… Швидкість попутного вітру ослабла настільки, що її навіть можна зміряти.