— Джек гине, а ми тут…

— Ані кроку, Фреде. Йому ти вже не допоможеш. І пригадай, що лежить за дверима.

Лоу відступив і закрив обличчя руками.

— Що ж робити, Стоноре?

— Чекати, коли скінчиться заметіль.

Метеоролог, не віднімаючи стиснутих пальців від обличчя, знову опустився до столу. Лікар здригнувся, почувши, що Лоу плаче…

Мешканцям Великої кабіни ця ніч здалася особливо довгою. Стонор безцільно бродив по салону, час від часу відкидав важку портьєру і, прочинивши двері в коридор, прислухався. Але знадвору доносилися лише завивання віхоли.

Лоу, схрестивши руки на грудях, сидів край столу. Нерухомий погляд метеоролога був спрямований у одну точку.

Під ранок з радіорубки виповз лікар.

Човгаючою старечою ходою він підійшов до Стонора.

— У ефірі тихо й добре чутно росіян. Вони викликають нас. Заради матері Джека, заради своїх дітей, Ральфе, дозволь зв’язатися з ними.

— Зачекаємо до ранку. Треба подивитися, кого ми вбили вночі. Потім вирішимо. А зараз дай мені спокій.

Лікар заходився торсати метеоролога:

— Фреде, ти розумієш, що тут коїться? Допоможи мені… скажи Стонору…

Але, зазирнувши в очі Лоу, лікар махнув рукою і згорбившись повернувся в радіорубку.

Нарешті, судячи з годинника, настав світанок. Заметіль продовжувала бушувати. Вітер досяг страхітливої сили. Десь угорі, над просторами здиблених снігів, зійшло сонце, а над куполом Великої кабіни ураган продовжував гнати тисячі тонн стрімкого сніжного пилу.

Вийти назовні виявилося неможливим.

Вітер не лише здував увесь принесений сніг, — він підняв у повітря і частину старих кучугур, наметених у минулі тижні. Люк запасного виходу, що вночі знаходився на рівні снігового покриву, тепер підносився майже на метр. Верхня частина вихідної шахти здригалася від безперервних ударів вітру й вібрувала, мов вагон поїзда на повному ходу. З отвору люка не можна було виткнути голови. Каламутне світло змінило пітьму, але воно було так само непроникне, як і чорнота минулої ночі.

Після безуспішних спроб вибратися з люка Стонор підняв кришку і по забитому снігом коридору повернувся в салон.

— Та отямся, старий, — шепнув він Лоу. — Чого розкис! Адже це Антарктида. Повір, мені не менше від тебе шкода Джека, але що вдієш? Якщо сани не розбило об найближчі скелі, ураган міг віднести їх за сотні кілометрів. Не пам’ятаю такого бурану. Швидкість вітру не менше трьохсот кілометрів на годину. Отямся, нас іще чекає чимало справ… І можливо, Джек не загинув. У баках було пальне. Стихне ураган, він запустить мотор і повернеться.