— Він? — здивувався Озеров, уважно роздивляючись старого. — Зачекай, зачекай. Відпусти його. Невже це старий монастирський сторож? Старий, ти впізнаєш мене?

— Він говорить лише по-монгольски, — перебив Батсур.

— Колись він говорив і по-російськи. Подивися на мене уважно, старий. Я був тут дев’ять років тому.

— Я не знаю вас, кляті шайтани, — хрипко пробурмотів по-російськи старий. — Громові духи безжально покарали мене за мою невіру. Дайте мені померти спокійно.

— Це старий сторож, — сказав Озеров. — Я упізнав його. Але, боже, що з ним трапилося!

— Він з’їхав з глузду від самоти й старості, — відзначив Батсур.

— Ні-ні. Ти зрозумів, що він сказав про громових духів? Старий, дев’ять років тому з тобою жив хлопчик. Де він?

У каламутних очах старого зблиснули сльози.

— Все, все відняли громові духи. Вони вбили його. Будьте прокляті ті, що залишили мене тут! Будьте прокляті й ви, що не даєте мені померти спокійно!

— Вочевидь, він збожеволів, — похитав головою Озеров. — Але його маячня, без сумніву, пов’язана з тією трагедією, яка тут розігралася.

— А може, він чув якусь легенду і в хворому мозку вона переплелася з дійсними подіями, — припустив Батсур.

— Хоч би що там було, не можна залишати його тут.

— Звісно. Заберемо насильно. Постережи його, а я спущуся в підземелля, де він жив. Я бачив, звідки він виліз. Може, треба захопити щось із його речей.

— Будь обережніший, — попередив Озеров.

— Ти — також, — відгукнувся Батсур. — У руїнах оселилися барси. Один хотів скуштувати нашого американця.

— Що з ним?

— З барсом? Лежить за сто метрів звідси. Чекає, щоб зняли шкуру.

— А Пігастер?

— Трохи подряпаний. Сидить у машині.

Батсур зник серед руїн. Озеров придивлявся до старого, що сидів на кам’яних плитах. Голова старого ритмічно похитувалася. Сухі безкровні губи тихо шепотіли щось. Озеров підійшов ближче, почав прислухатися. Невиразне мимрення старого могло бути і молитвою і прокльонами.