— По-перше, скажи, — продовжував він, — ти людина чи привид?.. Мовчиш… Чому мовчиш? Не знаєш?

Озеров з подивом поглянув на Батсура.

— Коньяк! — тихо пояснив молодий монгол. — Довелося дати замість ліків.

— Прошу трохи помовчати, — сказав раптом чистою російською мовою Пігастер. — Ви заважаєте встановити з ним контакт. Не коньяк, а гіпноз…

Озеров і Батсур приголомшено видивилися один на одного, — чи не недочули вони.

— Відповідай, примаро, — повторив по-монгольски Пігастер. — Коли ти востаннє бачив у пустелі людей… чи примар, бо це не міняє справи? Ну говори… Говори… Я чекаю.

Старий, сидячи зі схрещеними ногами навпроти Пігастера, тихо похитав головою. Очі його були заплющені.

— Говори, — наполягав Пігастер, — голосніше.

— Я бачив громових духів п’ять зим тому, — промовив старий, не розплющуючи очей. — У день і годину їх танцю я наважився наблизитися до їхнього сховку. Я мусив учинити так. Шукав онука… Вони покарали. Відняли сили й не повернули хлопчика. Я не відразу дізнався про кару… Вона прийшла пізніше… Старий лама Уерен мав слушність. Він знав правду… Він звелів робити карби…

Голос старого звучав усе тихіше й нарешті замовк.

Озеров завмер, напружено прислухаючись. Схоже було, що старий знаходився в напівгіпнотичному стані.

«Якби американцеві вдалося змусити його заговорити, — думав Аркадій. — Здається, він увійшов у контакт із божевільним. Як довго контакт збережеться?»

— Дурниці, — голосно сказав Пігастер. — Ти говориш не про те. Я не хочу знати, що було п’ять зим тому. Я хочу знати, що було після останньої зими: навесні, цього літа.

— О, — застогнав старий, закриваючи обличчя висохлими руками, — не питай. Я не знаю. Не було сил… Я не бачив громових духів. Я нічого не бачив… Чекав смерті… Дай померти… спокійно…

З-під його коричневих, схожих на кістяні, пальців по зморшкуватих сірих щоках потекли сльози.

— Досить, — різко сказав Батсур, — не треба його мучити. Він старий і хворий…

— Не заважайте, — ображено стиснув губи Пігастер, — я мушу з’ясувати… Можу я допитати хоч божевільного, хоч примару, якщо в цій клятій пустелі немає нормальних, людей? Я хочу знати, чи не бачив він навесні якусь… експедицію.

— Це ж божевільний; хіба ви не переконалися?..

— Саме тому я й добиваюся. Він обов’язково скаже правду. Чи не так, колего? — звернувся Пігастер до Озерова. — Але, можливо, ви, панове, не зацікавлені в тому, щоб дізнатися правду?..

— Продовжуйте, — крізь зуби кинув Аркадій.