Я кивнув, не відриваючи погляду від дисплея.

— Істоти, здатні подорожувати між зорями, не можуть виконувати навіть базових метаболічних функцій без того, щоб постійно смикатися, — він похитав головою. — Неефективно. Примітивно.

Я поглянув на вампіра. Той зосередився на наших бранцях.

— Непристойно, — сказав він і ворухнув пальцями.

На стіні відкрилося нове вікно: протокол Розетта, ініціалізація. За кілька кілометрів від нас мікрохвилі затопили клітки.

Я нагадав собі: «Не втручатися. Тільки спостерігати».

Хай як ослабли шифратори, але вони не могли не зреагувати на біль. Вони знали цю гру і вивчили її правила: притулилися до сенсорних панелей і благали милосердя. Сарасті просто повторив кілька кроків з попередньої послідовності. Шифратори знову все виконали, купивши собі кілька секунд перепочинку за старі докази й теореми.

Сарасті клацнув язиком, а тоді сказав:

— Тепер вони генерують рішення значно швидше, ніж раніше. Як думаєте, вони звикли до мікрохвиль?

На дисплеї з’явилося нове повідомлення; десь неподалік пролунав сигнал тривоги. Я поглянув на Сарасті, а тоді знову на повідомлення: яскраве бірюзове коло, навколо якого пульсував червоний німб. Ця форма вказувала на атмосферну аномалію. Колір означав кисень.

На мить я розгубився. Кисень? Чому на кисень вмикається сигнал тривоги? Але потім згадав: шифратори — анаероби.

Сарасті помахом руки заглушив сигнал.

Я прочистив горло.

— Ви отруюєте…

— Дивіться. Їхня активність постійна. Не змінюється.

Я сковтнув. Просто спостерігати.

— Це страта? — запитав я. — Убивство з милосердя?

Сарасті глянув повз мене і посміхнувся.

— Ні.

Я опустив погляд.