Лето відчув яскраве світло назовні й темряву всередині себе, але ця темрява була таємничою, захисною і теплою. Світло почало палахкотіти, і він відчув, що воно походить із внутрішньої темряви, пробиваючись назовні виром, як блискуча хмара. Його тіло стало прозорим, потягло його вгору, але він зберіг той einfälle-контакт із кожною клітиною та нервом. Множина внутрішніх життів відчутно вишикувалася, впорядкувалася, нічого сплутаного чи змішаного. Вони стали дуже тихими, наслідуючи його внутрішню тишу, кожна життєпам’ять окремо, як безтілесна й неподільна сутність.

Лето промовив до них: «Я ваш дух. Я — єдине життя, яке ви можете реалізувати. Я дім вашого духу на землі, якої ніде немає, але яка є єдиним домом, що вам зостався. Без мене пізнаваний Усесвіт повернеться до хаосу. Творчість і бездонність нерозривно зв’язані в мені — лише я можу бути посередником між ними. Без мене людство скотиться в болото та марноту знання. Завдяки мені ви знайдете й вони знайдуть єдиний вихід із хаосу: розуміння через життя».

З цим він відпустив себе й став собою, власною особистістю, що охоплювала все його минуле. Це була не перемога й не поразка, а щось нове, і він міг розділяти його з довільним внутрішнім життям, яке вибрав. Лето насолоджувався цією новизною, дозволивши, щоб вона охопила кожну його клітину, кожен нерв, зрікаючись того, що дарувало йому einfälle, і водночас здобуваючи цілісність.

За якийсь час він прокинувся у білій темряві. З проблиском свідомості зрозумів, де його тіло: сидить на піску десь за кілометр від скельної стіни, що позначала північну межу січі. Тепер він знав цю січ: Джакуруту, звичайно, … і Фондак. Але вона значно відрізнялася від міфів, легенд та поголосу, який підтримували контрабандисти.

Просто перед ним на килимку сиділа молода жінка, до її лівого рукава була прип’ята світлокуля, що витала їй над головою. Коли Лето відвів погляд від світлокулі, з’явилися зорі. Він знав цю молоду жінку, це вона припікала кавові зерна в його попередньому видінні. Вона була небогою Намрі, такою ж вправною з ножем, як і дядько. Ніж лежав на її колінах. На собі мала просту зелену одіж поверх сірого дистикоста. Сабіха, от як її звати. А Намрі мав щодо неї власні плани.

По очах Сабіха розпізнала, що він отямився, і сказала:

— От-от світатиме. Ти провів тут усю ніч.

— І більшу частину дня, — відповів він. — Ти готуєш добру каву.

Ця заява її здивувала, проте вона проігнорувала її з простодумністю, яка свідчила про суворий вишкіл та недвозначні настанови стосовно її поведінки.

— Це година таємних убивць, — промовив Лето. — Але твій ніж непотрібний.