На противагу цьому, Лето відчував чистий рух у себе всередині. Він був мембраною, що збирала нескінченні виміри, а оскільки він бачив ці виміри, то міг ухвалювати жахливі рішення.
«Як мій батько».
— Ти мусиш це з’їсти! — роздратовано сказала Сабіха.
Тепер Лето бачив схему видіння і знав нитку, що мала стати для нього провідною. «Моя шкіра не моя власна». Встав, закутавшись у накидку. Дивно було відчувати її дотик до тіла, не захищеного дистикостом. Босі ноги торкнулися оплавленої меланжевої тканини на підлозі, відчули пісок, який там намело.
— Що ти робиш? — спитала Сабіха.
— Тут погане повітря. Вийду надвір.
— Ти не можеш утекти, — сказала вона. — Кожен каньйон має хробака. Якщо вийдеш за канат, хробаки відчують твою вологу. Ці ув’язнені хробаки дуже чуйні — не те що пустельні. Крім того… — яким радісним став її голос! — не маєш дистикоста!
— То чого ти переймаєшся? — спитав він, міркуючи, чи може спровокувати її на чесну відповідь.
— Бо ти не їв.
— І тебе покарають.
— Так!
— Але ж я вже весь просяк прянощами, — сказав він. — Видіння щомиті. — Жестом босої ноги він вказав на миску. — Вилий у пісок. Хто довідається?
— Вони стежать, — прошепотіла вона.
Він труснув головою, вириваючись зі своїх видінь і відчуваючи, як його охоплює нова свобода. Немає потреби вбивати цю бідну маріонетку. Вона танцює під чужу музику, навіть не знаючи кроків, вірячи, що може ще ділити владу, яка привабила голодних піратів Шулоху та Джакуруту. Лето підійшов до дверної печаті, поклав на неї руку.
— Коли Мюріз прийде, — сказала вона, — то дуже розгнівається через…
— Мюріз — торговець порожнечею, — відповів Лето. — Моя тітка висушила його.
Вона підвелася.
— Я йду з тобою.
А він подумав: «Вона пам’ятає, як я від неї втік. Зараз відчуває, як слабко тримає мене. Її видіння ворушаться у ній». Але вона не слухала цих видінь. Напевне, міркувала так: як він перехитрує хробака у вузькому каньйоні? Як виживе у Танзеруфт без дистикоста й фримпакета?
— Я мушу побути сам, аби порадитися зі своїми видіннями, — сказав він. — А ти зоставайся тут.