— Куди ти йтимеш?

— До канату.

— Піщана форель піде цієї ночі косяками.

— Вона мене не з’їсть.

— Інколи хробак спускається майже до води, — попередила вона. — Якщо ти перетнеш канат…

Замовкнувши, вона особливо наголосила на останніх словах, перетворивши їх на погрозу.

— Як я зможу вибратися на хробака без гаків? — спитав він, міркуючи, чи зберегла вона ще дрібку свого видіння.

— З’їси, коли повернешся? — запитала вона, знову присівши біля миски з черпаком і вимішуючи індигове вариво.

— Усьому свій час, — сказав він, знаючи, що вона неспроможна виявити тонкі маніпуляції Голосом, завдяки яким він вселив власні бажання в її рішення.

— Мюріз прийде й про все дізнається, якщо ти не матимеш видінь, — застерегла вона.

— Я впораюся з Мюрізом сам, — відповів він, зауваживши, якими тяжкими й повільними стали її рухи. Природний життєвий цикл фрименів дуже подібний до шляху, яким він зараз її вів. На світанку фримени були напрочуд енергійними, але, коли сутеніло, їх охоплювала глибока й летаргічна меланхолія. Вона вже хотіла поринути в сон та мрії.

Лето сам вийшов у ніч.

Небо виблискувало зорями, і він міг розгледіти більшість довколишніх пагорбів на тлі їхніх розсипів. Пішов під пальми над канатом.

Лето довго сидів навпочіпки на березі канату, слухаючи неспокійне сичання піску в каньйоні позаду нього. Судячи зі звуку, то був малий хробак. Безсумнівно, тому його й вибрали: малого хробака легше перевозити. Подумав, як піймали хробака: мисливці одурманили його водяним туманом, вдавшись до традиційної фрименської методики. Так захоплювали хробаків для оргії — ритуалу трансформації. Але цього хробака не умертвлять, втопивши. Помандрує на гайлайнері Гільдії до якогось повного надій покупця, пустеля якого, найімовірніше, виявиться надто вогкою. Небагато чужосвітян усвідомлювало, яку фундаментальну сухість утримувала піщана форель на Арракісі. Утримувала. Бо навіть тут, у Танзеруфт, вологість повітря була значно вищою, ніж знав раніше будь-який хробак, хіба що перед смертю у фрименському водосховищі.

Лето чув, як Сабіха ворушиться у хатині позаду нього. Вона була неспокійна, збуджена своїми придушеними видіннями. Він питав себе, як це було б — жити з нею не у видінні, а наяву, ділячи кожну хвилину, з такою, яка вона є. Ця думка заполонила його набагато сильніше, ніж будь-яке породжене прянощами видіння. Перед лицем невідомого майбутнього поставала певна чистота.

«Поцілунок у січі вартий двох у місті».

Стара фрименська максима висловила все. Традиційна січ містила добре помітну дикість, перемішану з сором’язливістю. Люди Шулоху-Джакуруту мали сліди цієї сором’язливості, але тільки сліди. Відкриття, що це втрачено, засмутило його.