— Ти залишишся тут чи повернешся до хатини в котловині Шулоху? — спитав Лето.

— Тепер це твій Усесвіт, — відповів Пол.

Ці слова, сповнені гіркотою поразки, пронизали Лето наскрізь. Пол намагався керувати останніми уривками особистого видіння, яке вибрав багатьма роками раніше в січі Табр. Заради цього він прийняв свою роль як знаряддя помсти Вигнанців, недобитків Джакуруту. Вони осквернили його, але він радше прийняв це, ніж той погляд на Всесвіт, який обрав Лето.

Смуток Лето був таким глибоким, що кілька хвилин він не міг говорити. Нарешті, опанувавши свій голос, сказав:

— Отож ти манив Алію, спокушав її та збивав з пантелику, змушуючи до бездіяння та помилкових рішень. І тепер вона знає, хто ти.

— Вона знає… Так, вона знає.

Голос Пола зробився старечим і повним прихованих протестів. Але в нього ще зоставалися запаси непокори.

— Якщо зумію, відберу в тебе це видіння.

— Тисячі мирних літ, — сказав Лето. — От що я їм дам.

— Сплячка! Стагнація!

— Звичайно. І ті форми насилля, які я дозволю. Це буде урок, якого людство ніколи не забуде.

— Чхав я на твій урок! — промовив Пол. — Думаєш, я не бачив речей, схожих на ті, які ти вибрав?

— Ти це бачив, — погодився Лето.

— Чи твоє видіння краще за моє?

— Ні дрібки не краще. Можливо, гірше, — сказав Лето.

— То що я можу зробити, аби завадити тобі? — зажадав Пол.

— Може, вбити мене?

— Я не настільки наївний. Знаю, який рух ти запустив. Знаю про пошкоджені канати й про заворушення.

— І тепер Ассан Тарік ніколи не повернеться до Шулоху. Ти мусиш повернутися зі мною або ж не повертатися зовсім, бо таке тепер моє видіння.

— Я не хочу повертатися.