Рамена Проповідника опустилися. Давно невживаним жестом він притулив обидві долоні до порожніх очниць.

— Колись я дав тобі погляд своїх очей і взяв твою пам’ять, — сказав Лето. — Я знаю твої рішення, я був у тому місці, де ти сховався.

— Я знаю, — Проповідник опустив руки. — Ти залишишся?

— Ти назвав мене на честь чоловіка, який обрав собі цю фразу за девіз, — відповів Лето. — J’y suis, j’y reste![35]

Проповідник глибоко зітхнув.

— Чи далеко зайшло те, що ти собі заподіяв?

— Моя шкіра не моя власна, батьку.

Проповідник здригнувся.

— Тепер я знаю, як ти мене знайшов.

— Так, я прикріпив свою пам’ять до місця, якого ніколи не знало моє тіло, — сказав Лето. — Мені потрібно провести вечір із батьком.

— Я не твій батько. Я лише бліда копія, релікт. — Він повернув голову до поводиря, що наближався до них. — Видіння більше не показує мені майбутнє.

Доки він говорив, темрява оповила пустелю. Над ними висипали зорі, і Лето теж обернувся до поводиря.

— Вубакх уль кугар! — покликав Лето поводиря. Будь здоров!

— Субакх ун нар! — відповів той.

— Цей молодий Ассан Тарік небезпечний, — хрипко прошепотів Проповідник.

— Усі Вигнанці небезпечні, — відповів Лето. — Але не для мене.

Він говорив тихим голосом, так наче це була звичайна розмова.

— Якщо це твоє видіння, я його не поділятиму, — сказав Проповідник.

— Можливо, ти не маєш вибору, — промовив Лето. — Ти філь-хаквіква, Дійсність. Ти Абу д’Зур, Батько Незбагненних Доріг Часу.

— Я не більш ніж приманка в пастці, — відповів Проповідник, а в голосі відчувалася гіркота.