— І Алія проковтнула цю приманку, — сказав Лето. — Але мені вона не смакує.

— Ти не можеш цього зробити, — просичав Проповідник.

— Я вже це зробив. Моя шкіра не моя власна.

— Можливо, ще не надто пізно для…

— Уже надто пізно. — Лето перехилив голову вбік. Він чув, як Ассан Тарік наближається до них, йдучи схилом дюни на звук їхніх голосів. — Будь здоров, Ассане Таріку з Шулоху, — сказав Лето.

Юнак зупинився на схилі, відразу ж під Лето, темна тінь у зоряному світлі. У його плечах, у тому, як він схилив голову, відчувалася нерішучість.

— Так, — сказав Лето, — це я втік із Шулоху.

— Коли я почув… — не договорив Проповідник. І знову повторив: — Ти не можеш цього зробити!

— Я вже це роблю. Яка різниця, якщо ти ще раз осліпнеш?

— Думаєш, я цього боюся? — спитав Проповідник. — Хіба ж не бачиш, якого гарного поводиря мені наготували?

— Я його бачу, — Лето знову повернувся обличчям до Таріка. — Ти не почув мене, Ассане? Це я втік із Шулоху.

— Ти демон, — затремтів юнак.

— Твій демон, — промовив Лето. — Але ти — мій демон.

Лето відчув, як наростає напруга між ним і батьком. Усюди довкола них була гра тіней, проекція форм підсвідомості. Лето відчув спогади батька, форму звернутого в минуле пророцтва, що в цю мить відділяло видіння від звичної реальності.

Тарік відчув цю битву видінь. На кілька кроків зсунувся вниз зі схилу.

— Ти не можеш керувати майбутнім, — прошепотів Проповідник, а голос його звучав надривно, наче він підіймав значний тягар.

Тоді Лето відчув дисонанс між ними. То був елемент Усесвіту, з яким змагалося все його життя. Або він, або батько невдовзі змушений буде діяти, приймаючи рішення на основі цього акту, вибираючи видіння. І його батько мав рацію: добиваючись якоїсь форми остаточного контролю над Усесвітом, можна лише створити зброю, якою Всесвіт спроможний тебе подолати. Щоб вибрати видіння і керувати ним, мусиш балансувати на окремій тонкій нитці, граючи роль Бога на високо нап’ятій струні, обабіч якої — космічна самотність. Жоден із учасників цього змагання не може відступити у смерть-як-втечу-з-парадокса. Кожен знає видіння і правила. Усі древні ілюзії помирають. Коли один із суперників атакував, інший міг відповісти контратакою. Єдиною справжньою правдою, яка мала тепер для них значення, була та, що відділяла їх від тла видіння. Не було безпечного місця, лише перехідні зміни стосунків, прокладені всередині границь, які тепер їх зв’язували, змушуючи прямувати до неуникних змін. Кожен із них мав тільки відчайдушну, безнадійну та самотню відвагу, на яку мусив покладатися, проте Лето мав дві переваги: він ступив на дорогу, з якої нема вороття, і прийняв страшні наслідки цього для себе. Його батько досі мав надію, що поворотна дорога існує, і не взяв на себе остаточних зобов’язань.