Одним стрибком повернувшись на вершину дюни, Лето сказав:

— Тепер я буду твої поводирем.

— Ніколи!

— Ти повернешся до Шулоху? Навіть якщо тебе привітають там, коли ти повернешся без Таріка, куди подівся той Шулох? Твої очі його бачать?

Пол повернувся обличчям до сина, скерувавши на нього порожні очниці:

— Ти справді знаєш Усесвіт, який тут створив?

Лето почув особливий натиск у цих словах. Видіння, відоме їм обом, було запущено в страхітливий рух, якого вимагав акт творіння у певній точці часу. Цієї миті весь обдарований чуттям Усесвіт мав лінійне бачення часу, з ознаками впорядкованої послідовності. Усі живі істоти входили в цей час, як вони ввійшли б у рухомий транспортний засіб, і лише так вони могли з нього вийти.

На противагу цьому, Лето тримав мультипотокові віжки, врівноважені у його власному, освітленому видінням баченні часу як множинної лінійності й множинної циклічності. Був видющим у світі сліпих. Лише він міг розпорошити впорядковану раціональність, бо його батько не тримав уже цих віжок. Як це бачив Лето, син змінив минуле. А думка, про яку ще й не снилося у найдальшому минулому, могла відобразитися в теперішньому і в рухові його руки.

Тільки його руки.

Пол знав про це, бо він більше не міг бачити, як Лето керує віжками, міг лише розпізнати ті наслідки, які Лето прийняв і які вивели його за межі людського. І він подумав: «От переміна, за яку я молився. Чого ж я цього боюся? Бо це Золотий Шлях!»

— Я тут, щоб дати мету еволюції, а отже, щоб дати мету нашому життю, — сказав Лето.

— Ти хочеш прожити тисячоліття, зазнаючи далі тієї зміни, що маєш зараз?

Лето розумів, що батько каже не про фізичну зміну. Вони обидва знали фізичні наслідки: Лето пристосовуватиметься і пристосовуватиметься, його шкіра-що-не-є-його-власною, пристосовуватиметься і пристосовуватиметься. Еволюційний поштовх кожної частини накладатиметься на інші, сплавиться воєдино і перейде в цілісну трансформацію. Коли настане метаморфоза, якщо вона настане, у Всесвіті з’явиться тямуща істота несамовитого розміру — і цей Усесвіт уклониться їй.

Ні… Пол казав про внутрішні зміни, думки й рішення, які вплинуть на поклонників.

— Знаєш, як переказують твої слова ті, що думають, наче ти мертвий? — сказав Лето.

— Звичайно.

— Тепер я роблю те, що всі життя мають робити во ім’я служби життю, — промовив Лето. — Ти ніколи цього не казав, але священник, який думав, що ти ніколи не повернешся і не назвеш його брехуном, вклав ці слова до твоїх уст.

— Я б не назвав його брехуном, — глибоко зітхнув Пол. — Це хороші останні слова.