— Ти не повинен! Ти не повинен! — проскреготів Проповідник.

«Він бачить мою перевагу», — подумав Лето. І заговорив спокійним тоном, приховуючи власну напругу, зусилля, потрібні для утримання рівноваги, яких вимагав інший рівень змагання.

— Я не маю палкої віри в правду, іншої віри, крім віри в те, що я творю, — сказав він. І відчув рух між собою і батьком, якусь субстанцію зернистої структури, що торкалася лише пристрасної суб’єктивної віри Лето в самого себе. Це вона давала йому знання, що він уже проклав віхи Золотого Шляху. Одного дня такі віхи зможуть розповісти іншим, як це — бути людиною, дивний дар від істоти, що на той день більше не буде людиною. Але гравці завжди розставляють такі віхи. Лето відчув, що вони обидва розпорошені по ландшафту його внутрішніх життів, і, збагнувши це, приготувався до гри за найвищу ставку.

Він понюхав повітря, шукаючи сигналу, що, як знали вони обидва, мусив надійти. Залишалося всього-на-всього одне питання: чи його батько попередить нажаханого юного поводиря, що чекав унизу?

Цієї миті Лето відчув ніздрями озон, що видавав запах щита. За наказами Вигнанців, юний Тарік намагався вбити обох цих небезпечних Атрідів, не знаючи, які жахіття це викликало б.

— Ні, — прошепотів Проповідник.

Та Лето знав, що сигнал був справжнім. Відчув озон, але в повітрі довкола нього не було поколювання. Тарік використав пустельний псевдощит, зброю, розроблену тільки для Арракіса. Ефект Гольцмана привабить хробака, роз’юшеного до шаленства. Такого хробака не стримає ніщо: ні вода, ні присутність піщаної форелі… ніщо. Так, юнак помістив пристрій на схилі дюни, а сам тікав із небезпечної зони.

Лето ривком зістрибнув із вершини дюни, почув, як його батько скрикнув, протестуючи. Але страшний імпульс посилених м’язів Лето кинув його тіло, наче метальний снаряд. Одна рука рвонулася, піймавши Таріка за комір дистикоста, друга вхопила пояс одягу приреченого юнака. Пролунав один-єдиний звук, з яким зламалася шия. Лето перевернувся через голову, тримаючи тіло в рівновазі, як точно збалансований інструмент, пірнув просто в пісок, де було сховано псевдощит. Знайшов пальцями цей пристрій, витяг його з піску й широкою дугою метнув далеко на південь від них.

Невдовзі в пустелі, куди полетів псевдощит, залунало гучне сичання й гуркіт. Тоді затихло, і настала тиша.

Лето глянув на вершину дюни, де стояв його батько, усе ще нескорений, але вже переможений. Там, угорі, був Муад’Діб, сліпий, розгніваний, близький до розпачу через втечу від видіння, яке прийняв Лето. Зараз у думках Пола відобразився Довгий Дзен-сунітський Коан: «В окремий акт передбачення точного майбутнього Муад’Діб увів елемент розвитку й зростання до рівня істинного передзнання, через яке він бачив людське існування. З цієї причини він стягнув на себе непевність. Прагнучи абсолюту в упорядкуванні передбачення, посилив безлад, спотворив передбачення».