— Скажи мені, Поле, — промовив Галлек. — Твоя мати знає?

Проповідник зітхнув:

— Для Сестринства я мертвий. Не намагайся мене оживити.

Далі, не дивлячись на нього, Галлек спитав:

— Але чому вона…

— Вона робить те, що повинна робити. Творить власне життя, думаючи, що керує багатьма життями. Усі ми так граємося в богів.

— Але ж ти живий, — прошепотів Галлек, приголомшений цим усвідомленням. Він нарешті обернувся, аби глянути на цього чоловіка, молодшого за самого Галлека, але так зостареного пустелею, наче він був удвічі за нього старшим.

— Як це? — з натиском спитав Пол. — Живий?

Галлек озирнувся довкола, оглянув пильних фрименів. На їхніх обличчях з’являлося щось середнє між сумнівом і благоговінням.

— Мати ніколи не повинна була вивчати моїх уроків. — Це звучав голос Пола! — Бути богом врешті може набриднути і призвести до деградації. Це достатня причина, щоб вигадати свободу волі. Бог може прагнути втекти в сон і бути живим лише в несвідомих проекціях своїх сновидінь.

— Але ж ти живий! — Цього разу Галлек сказав це вголос.

Пол проігнорував схвильованість у голосі старого друга й спитав:

— Ти справді кинув би цього хлопця проти його сестри у випробуванні Мешхад? Яка смертельна нісенітниця! Кожне з них сказало б: «Ні! Убий мене! Хай живе інший!» Куди вело б таке випробування? Що означає жити, Ґурні?

— Це не було випробуванням, — запротестував Галлек. Йому не подобалося, як фримени наближаються до них, як пильно дивляться на Пола, ігноруючи Лето.

Та зараз втрутився Лето:

— Глянь на тканину, батьку.

— Так… так… — Пол здійняв голову, наче принюхуючись до повітря. — То це Фарад’н!

— Наскільки легше йти слідом за нашими думками, а не за почуттями, — сказав Лето.

Галлек не зміг наздогнати цю думку й збирався спитати, але раптом Лето поклав йому на плече руку, перебивши цей замір.

— Не питай, Ґурні. Можеш знову підозрювати, що я Гидь. Ні! Хай так буде, Ґурні. Намагаючись зробити це силоміць, ти лише знищиш сам себе.