— Духівництво має…

— Але є ще й усі інші історії, — перебила його Ірулан. — Наче ти — щось більше, ніж військовий радник, наче ти її…

— Годі! — розлютився Аґарвес. Потягся рукою до ножа. Буря емоцій прокотилася під поверхнею його шкіри, викривлюючи риси. — Вірте в що хочете, але я не можу зоставатися далі з цією жінкою! Вона мене опоганює! Вона бруднить усе, чого торкається! Мене використали. Мене збезчестили. Але я не підняв ножа проти мого роду. Ані зараз, ані колись!

Ганіма, спостерігаючи за ним, подумала: «Принаймні зараз із нього вирвалася правда».

Несподівано Стілґар вибухнув сміхом.

— Аххх, кузене, — промовив він. — Даруй мені, але твій гнів — це правда.

— Ти зі мною погоджуєшся?

— Я цього не сказав. — Стілґар здійняв руку, коли Аґарвес ледь не вибухнув ще раз. — Не заради мене, Буєре, а заради всіх інших. — Він обвів поглядом присутніх. — Я за них відповідаю. Поміркуймо хвилину, яке відшкодування пропонує Алія.

— Відшкодування? Про це не йшлося. Вибач, але не…

— То що ж вона пропонує як гарантію свого слова?

— Січ Табр, а ти її наїб, повна автономія на засадах нейтралітету. Тепер вона розуміє, як…

— Я не повернуся до її почту й не поставлятиму їй вояків, — попередив Стілґар. — Це зрозуміло?

Ганіма відчула, що Стілґар починає піддаватися і подумала: «Ні, Стіле! Ні!»

— Немає такої потреби, — відповів Аґарвес. — Алія хоче лише, щоб Ганіма повернулася до неї та виконала обіцянку щодо заручин, які вона…

— От і вилізло шило з мішка, — промовив Стілґар, насупивши брови. — Ганіма — це ціна мого прощення. Невже вона вважає, що…

— Вона вважає, що ти розсудливий, — доводив Аґарвес, повернувшись на своє місце.

Ганіма радісно подумала: «Він цього не зробить. Видихни. Він цього не зробить».

На цій думці Ганіма почула тихий шелест позаду себе, ліворуч. Ледь почала обертатися, як дужі руки вхопили її. Перш ніж устигла скрикнути, тяжкий клапоть тканини, пропахлий снодійним, затулив їй обличчя. Втрачаючи свідомість, відчула, що її несуть до дверей у найтемнішому закутку зали. І подумала: «Я мала здогадатися! Я мала бути напоготові!» Та руки, що її тримали, належали сильному дорослому чоловікові. Вона не могла вирватися з них.

Останнім, що відчула Ганіма, було холодне повітря, блиск зірок і закрите каптуром обличчя людини, яка глянула на неї і спитала:

— Вона ж неушкоджена, правда?