Ейнштейн тим часом уклався на коліна Гілберта, який сидів у своєму великому шкіряному кріслі. Легенько чухаючи собаку за вухами, він промовив:

— Якщо ви підете на телебачення, організуєте прес- конференцію, щоби про це дізналася громадськість, тоді, можливо, суд дозволить вам залишити собаку.

— Ви в це вірите? — запитала Нора.

— У кращому випадку, п’ятдесят на п’ятдесят, — зізнався Гаррісон.

Трейвіс похитав головою.

— Ні. Ми не можемо так ризикувати.

— Що ви плануєте робити? — запитав Гаррісон.

— Дати драла, — промовив Трейвіс. — Утікати.

— І чого ви доможетеся?

— Ми збережемо Ейнштейну свободу.

Пес гавкнув на знак згоди.

— Збережете. Але чи надовго? — запитав Гаррісон.

Трейвіс підвівся і пройшовся, бо від хвилювання не міг більше всидіти на місці.

— Вони не припинять пошуки, — визнав він. — Принаймні впродовж кількох років.

— Вони ніколи їх не припинять, — промовив юрист.

— Розумію, це буде важко, але ми не можемо по-іншому. Хай мене чорти візьмуть, якщо я його віддам! Він ненавидить ту лабораторію. Окрім того, як не крути, він повернув мене до життя…

— А мене він врятував від Стрека, — додала Нора.

— Він познайомив нас, — промовив Трейвіс.

— І змінив наші життя.

— Кардинально змінив. Ми любимо його, як свою дитину, — сказав Трейвіс. Помітивши вдячний погляд ретривера, він відчув, як у нього клубок застряг у горлі.