— Можете встати, щоб Цезар вас обшукав? — попрохав Ван Дайн.

Трейвіс підвівся і жестом показав Норі вчинити так само.

Цезар — здоровило з кам’яним обличчям — обшукав Трейвіса з безсоромною старанністю і, знайшовши «Магнум 357», поклав зброю на стіл. Ще прискіпливіше він обшукав Нору, розстебнувши блузку і помацавши чашечки її бюстгальтера на предмет наявності мініатюрного мікрофона і записувального пристрою. Вона зашарілася. Нора не дозволила би продовжувати такий інтимний обшук, якби Трейвіс не пояснив їй, що шукає Цезар.

Окрім того, здоровань не виявляв жодних емоцій, наче був машиною, вибавленою від сексуального інстинкту.

Коли Цезар закінчив, вони присіли і трохи почекали, поки Ван Дайн ознайомиться із вмістом гаманця Трейвіса і сумочки Нори. Жінка було злякалася, що той забере всі гроші, але, мабуть, його цікавили лише їхні паспорти і ніж для м’яса, який Нора прихопила з собою.

— Добре. Якби ви були копом, — звернувся він до Трейвіса, — то вам би не дозволили носити «магнум», та ще й заряджений відповідними кулями. — Ван Дайн розкрив барабан і глянув, скільки в ньому куль. — Американський союз захисту громадянських свобод добряче схопив би вас за зад.

Він посміхнувся до Нори.

— А жінки-копи не носять із собою ножі для м’яса.

Саме тоді вона зрозуміла, що Трейвіс мав на увазі, коли говорив, що револьвер — це не засіб безпеки, а посвідка.

Ван Дайн і Трейвіс хвильку поторгувалися і зійшлися на шести тисячах п’ятсот за два набори документів з «усіма резервними копіями».

Їм було повернуто всі речі, в тому числі ніж для м’яса і револьвер.

Із сірого кабінету вони вийшли за Ван Дайном у вузький коридор, де він відпустив Цезаря і повів їх у підвальне приміщення, де звуки рок-музики приглушувало бетонне перекриття.

Нора не уявляла собі, що можна побачити там: можливо, людей, схожих на Едварда Г. Робінсона[61], у зелених світлозахисних козирках на гумках, котрі працювали за старими друкарськими пресами, виготовляючи не лише підробні паспорти, а й купи фальшивих купюр. Але те, що вона побачила, здивувало її.

Сходи привели у складську кімнату з кам’яними стінами площею приблизно дев’ять на дванадцять. Тут стояли стелажі заввишки по плече, забиті коробками із напоями для бару. Вони пройшли вузьким проходом між картонними коробками з віскі, пивом і серветками для коктейлів до сталевих вогнетривких дверей у задній стіні. Ван Дайн натиснув кнопку на дверній рамі. Камера відеоспостереження видала м’який звук, просканувавши їх.

Двері відчинилися зсередини, і вони опинилися у трохи меншій кімнаті із приглушеним світлом, де двоє бородатих молодиків працювали за двома із семи комп’ютерів, що стояли на столах уздовж стіни. Перший був у зручних черевиках «Рокпорт», штанах-сафарі з тасьмяним паском і вовняній грубій сорочці, а другий — у кросівках «Рібок», джинсах і светрі із зображенням Трьох Бовдурів[62]. Вони були схожі між собою, як дві краплі води, і нагадували Спілберґа замолоду. Молодики так заглибилися у свою роботу, що навіть не підняли голови, щоб глянути на Нору, Трейвіса і Ван Дайна. Водночас від роботи вони, мабуть, отримували задоволення, оскільки захоплено перемовлялися між собою і пускали дотепи щодо своїх комп’ютерів, використовуючи терміни зі сфери високих технологій, які Нора взагалі не розуміла.